Що послухати: 14 аудіокниг українською, які варто мати у своєму телефоні

Що послухати: 14 аудіокниг українською, які варто мати у своєму телефоні

фото з сайту openculture.com

INSIDER перетрусив не надто розвинений український ринок аудіокниг і запропонував те, що неодмінно слід придбати, послухати і, за потреби, переслухати знову.

Юрій Винничук, "Мальва Ланда"

Один із головних романів української незалежності – достоту великий, вкрай смачний, цілком раблезіанський: сміттярка як головна локація, десятки невідомих до цього потвор, Море Борщів, пошуки таємничої поетки Мальви Ланди, нескінченні мандри, всепроникна еротика, специфічний, але від того лише симпатичніший гумор  і, попри все, щемка тужливість.

Не фентезі і геть не фантастика – можна назвати це галицькою химерною прозою.

Кузьма Скрябін, "Я, Паштет і армія"

Серед вітчизняних музикантів, які в певний момент вирішили писати прозу, у Кузьми виходило найкраще: далекі від непересічних, але, попри це, міцно збиті історії, з ідеальними і виключно "своїми" інтонаціями, в необов’язковості яких і був їхній найбільший шарм.

От і тут – набір легких історій, дуже армійських, "чоловічих" (нецензурщина плюс антураж), де кандидат наук намагається вижити в армії, а та поперемінно являє свої найнепривабливіші і найбезглуздішо-ідіотські обличчя.

Дуже прості, вкрай реалістичні і дуже в дусі Кузьми байки – бо от що-що, а смішно розказувати музикант-шоумен вмів точно. Прекрасна можливість ще три години побути в компанії Кузьми, бо – так, це читає саме він, а хто ж іще?

Ярослав Гашек, "Пригоди бравого вояка Швейка" 

30 годин (і чотири диски) чистого задоволення – так виглядає аудіо-Швейк, чи не головний ідіот в історії і літературі, в якому гуманізму і трагічного пафосу (бо війна все ж таки) ні на грам – проте є бажання вижити і гумор, який видобувається якимсь дивом: повторами, говорінням не там і не про те, тотальною і щосекундною відсутністю сенсу.

Епос про війну, де нема місця ані герою, ані Богу – лише Швейк може там бути. Вкрай злободенно. І дуже смішно.

Богдана Матіяш, "Розмови з Богом" 

Не так поезії у класичному розумінні, як те, що зазначено в назві: справжні тобі розмови з Тим-кого-не-видно-бо-він-скрізь. Тихі – і що принципово й доконечно – радісно-сонячні медитації, роздуми про все і трохи більше: "може дозволиш зроблю тобі м’ятного чаю або ромашкового не ображайся / ти ж знаєш я часто кажу дурниці та над усе хочеться щоби ти усміхався".

Слухати це варто для внутрішньої гігієни, але й тому, що це взагалі хороший індикатор культури – коли книги поезій ще й слухають. 

Юрко Покальчук, "Час прекрасний" 

Певно, наш наймолодший – так, так – шістдесятник, який хотів здаватись брутальним і епатажним, а насправді був вкрай тонким і проникливим, от дійсно, мало на кого схожим. Віртуозний перекладач Льоси і Жене, Покальчук-прозаїк підкуповує абсолютною щирістю і несьогоднішньою, "суто авторською" романтикою.

Його "міські тексти" – а тут це "Одісей, батько Ікара", "Ритм (обидва читає сам автор), "Час прекрасний", "Я, ти, він, вона", в діапазоні від чималого оповідання до чималої повісті – про головне: любов, дружбу, стосунки, надію, прекрасну щоденність і виняткову пристрасність. Атмосферна – що її слід слухати чи в вечірніх маршрутках, чи в сутінкових парках – і дуже хороша проза.

Генріх Манн, "Молоді літа короля Генріха IV"

Коли набрид "Картковий будинок" і важко дивитись "Тюдорів", тоді варто звертатись до історичних романів Манна – по-своєму еталонних і таких, що на них оглядався, наприклад, і наш Загребельний, і нещодавня двічі букерівська лауреатка Гіларі Ментел.

В чомусь дуже в’язкі – безкінечні інтриги між Валуа, Бурбонами, Медичі і Наваррськими – але не позбавлені динамічності, "Молоді роки", по суті, являють історію про сходження до вершин влади, де дмуть льодяні вітри самотності і друзів бути не може апріорі.

Про молодість, яка затрачається в кривавих погромах і сумнівних подвигах "на благо вітчизни". Існує продовження – "Зрілі роки" - але то вже доведеться таки прочитати. 

"Улюблені вірші", А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА

Прекрасні дитячі поезії – бо "віршики" то занадто фамільярно тут – що на них вже росте друге покоління: щось перекликається з еталонною "Абеткою" цього ж видавництва, а щось взяте з Макса Жакоба, Лесі Українки, Юліна Тувіма і Миколи Вінграновського.

Читає і сам видавець Іван Малкович, і артист Бенюк, в результаті – продукт такого рівня, що, як кажуть, "закриває собою тему". Очевидно, маст-хев для молодих батьків – як правильно читати-декламувати хрестоматійні "Ходить гарбуз по городу" і "Падав сніг на поріг", але не тільки: пригадування чогось чудового з давноминулого дитинства ще нікому не зашкодило.

Тарас Прохасько, "НепрОсті" 

Можливо, найкраща – і точно найбільша – прозова річ одного із засновників "станіславівського феномена", в якій видно і його, феномена, серйозні художні можливості, але яка демонструє і неуникні межі і глухі кути цього "методу". Магічний реалізм по-галицьки, інтимно-міфологічна проза, наша відповідь Маркесу – коло означень приблизно таке.

"НепрОстими" тут є все і всі: таємничі Карпати, імена персонажів, які – і імена, і персонажі – постійно повторюються і дублюються, колізії, які вони відбувають: на позір, звичайні, але крізь призму такої мови магічним буде здаватись будь-що. Без сумніву, перемога нашої літератури, і не надто важливо, скільки тут запозиченого, а скільки виключно "свого" - фокус вдався, хороша книга написана. 

Юрій Андрухович, "Лексикон інтимних міст" 

Есеїстика не есеїстика – радше художній нон-фікшн, подорож 111-ма містами – від Алупки і Антверпена через Єрусалим, Лісабон і Ригу до Цюріха і Ялти, згідно з алфавітом і письменницьким особистим досвідом. Від невеликих замальовок до пристойних мемуарних оповідей – в цих точках особисте зустрічається з історичним, цивілізації з індивідом, провінції (Хуст) з мегаполісом (Лондон).

Красиве і корисне – це виглядає, наче передачу по National Geographic веде…

Оксана Забужко читає свої вірші 

Письменниця, так сталося, в першу чергу асоціюється зі своєю видатною публіцистикою-есеїстикою, трохи менше – з  нечастою прозою, а от поезія її, дійсно, мало відома.

Хороший привід загатити діри в самоосвіті – цей запис, з влучним ненав’язливим музичним супроводом, начитаний самою Оксаною Стефанівною: той випадок, коли хтось інший точно зробив би гірше. "Джаз по-італійськи", "Історія єресі", "Російський мотив" - вірші тут різні, але рівень – міцний, дуже пристойний – скрізь один.  

Ернест Хемінгуей, "Фієста"

Так сталося, що з обойми мастрід-романів тексти бородатого американця і заразом нобелівського лауреата поступово зникли. Проте деякі з них, все одно, мусять залишитись обов’язковими хоча б до якогось ознайомлення, і "Фієста", безумовно, серед них.

Написаний в 26 років ще достоту молодим журналістом, цей роман не так про "втрачене покоління" і пост-воєнний синдром (хоча про це також), скільки про життя як таке: коли смерть і любов ходять буквально поруч, де корида, паби і готелі є нормальними життєвими локаціями, і чотири чоловіки борються за одну жінку, а вітальність так і пре, хоч і приреченість постійно шугає десь поруч. Після цього конче слід їхати до Іспанії.

Юрій Винничук, "Весняні ігри в осінніх садах"

Винничука багато не буває. Перша перемога спіткала письменника на Книзі року ББС саме з цим романом, що він провокативним і скандальним може здатися хіба нудним ханжам і принциповим (нездоровим) цнотливцям. Звичайно, треба бути обачним, коли слухаєш – а начитує то все "оксамитний" Олексій Богданович  - "Весняні ігри" в громадському транспорті, але з іншого – радості й адреналіну-то теж додається.

Походеньки немолодого холостяка, які обертаються роздумами про людську -  а головне, чоловічу - природу, аби під кінець обернутись і взагалі чимось іншим: дещо схожим шляхом іде й Маркес у "Спогадах про моїх сумних повій". Жодного тобі шовінізму – соковито, весело і журливо.

Юрко Іздрик, "АМтм"

Останній акорд "класичного" Іздрика ("Воццек", "Подвійний Леон"), що після нього буле вже суцільне неподобство. Не "роман" і не "книга" - шмат застигаючої магми, який можна розглядати з усіх боків, вивертати на виворіт, підносити до світла, крутити і так, і сяк. Тим цікавіше спробувати сприйняти цей "текст для багаторазового читання" на слух, з голосу (насправді, з двох).

Взагалі, "АМтм" хороший тест на ваше ставлення до чогось-більшого-ніж-проза: не постмодернізму, ні (ну бо де він тут?), а дуже, по суті, модерністської гри з мовою і формою, коли концептуальності так багато, що вона готова задушити все інше.  Словом, стукайте - і відчинять вам.

Сергій Жадан, "Депеш Мод"

Випущений зламного 2004-го і начитаний автором вже в наступному році, "Депеш мод" по праву вважається однією з перших легальних українських аудіокниг, яку слухали на рівні з "підпільним" Подерв’янським. Але і роман читали не менше: апокаліптичні ранні 90-ті, романтика "широко витлумаченої" лівизни і тотального пофігізму, хлоп’ячо-чоловіча дружба, якій доведеться пройти випробовування найтяжчим – ні, не смертю, а таки життям, цілком сюрреалістичним.

Місцями гірка, а місцями гомерично смішна – чого вартує пастир Джонсон-і-Джонсон, що його перекладачку тут озвучує Ірена Карпа – саме ця дуже нерівна і великою мірою інфантильна книга зробила з письменника культову фігуру. Існує ще аудіо-"Ворошиловград" - певно, найкраща проза автора, але ж роман із Жаданом у багатьох почався саме з Собаки Павлова, Васі Комуніста, Саші Карбюратора і товстуна Какао. 

ЧИТАЙТЕ ЩЕ:

Будь в тренді - вдосконалюй мову: цікаві і корисні онлайн-ресурси