Містичний Львів: привиди древнього міста

Містичний Львів: привиди древнього міста

фото: foto.ua

Львовознавці охоче переповідають містичні історії Львова, кажуть, дух у нашому місті особливий. Його ж бо бережуть міські примари.

фото: photo-lviv.in.ua

У темних закапелках львівських кам’яниць, затаївшись, пильнують спокій та устрій міста його духи-охоронці, його привиди й примари. Вони про місто знають усе. З ними добре знайомі старожили, їх шанують, навіть, бува, порад питають. Світ давнього Львова – містичний, він зітканий із туманів і сутінків, він ніби завис між минулим і теперішнім. 

У нім і далі живе славний бургомістр Львова Бартоломей Зиморович, і монах з Домініканського собору, кажуть, привидом сновигає підвалами й хорами храму. Вештається Львовом і міський кат, певно, його й донині гризе совість, і чаклунка з Погулянки, яка жила у віллі “Півонія”, навіть, кажуть, ніхто з сусідів не знав її віку, вона все молодшала, а чоловіки її з кожним днем ставали все слабшими й немічнішими. 

А на вулиці Мулярській у бібліотеці живе такий собі Юлік. Єврей і після смерті ніяк не розпрощається зі своїм помешканням, все пакостить – то книжку переверне, то на горищі трощить щось. А у ратуші й досі тиняється дух несправедливо засудженого до кари хлопчини. 


У кав’ярнях з’являється біла постать красуні Юзефи

Люди нашого міста пов’язані любов’ю й шаною до нього, не можуть залишити його без нагляду. Вони й донині бережуть його спокій, його дух… І вміють змінювати його мешканців. Якось одна туристка з Грузії, Кетеван, казала, що львівські кам’яниці змінюють людей, вони сірі та вологі, але гріють душу, надихають на добро. 

Ми звикли пізнавати місто вивчаючи історичні відомості, блукати тутешніми архівами, хроніками. Та історію неабияк доповнюють перекази та легенди, їх деякі вчені та львовознавці також вважають джерелом пізнання минулого. 

Чимало легенд Львова, розповідей про привидів і просто повчальних оповідок знає письменник Юрій Вин­ничук. Про це він не одну книгу написав, втім каже, що ніколи з примарами не стрічався. 

“На жаль, чи то на щастя, я з привидами не зустрічався, але те, що є у Львові якийсь особливий дух, чи то пак, духи – це правда. Вони можуть якось впливати, я у це вірю”, – каже “Пошті” письменник. 

Юрій Винничук збирав історії – і ті, що з вуст у вуста переказують, і ті, які описані у хроніках. Було,  львів’ян навіть закликали у газету слати такі оповідки. 

“Частина історій із газети. Була така газета “Метафізична”, де публікували розповіді львів’ян про різні такі паранормальні випадки”, – каже письменник.  


Відьми з Лисої Гори 

“Коли засновували Львів, зaмок стояв спочaтку нa Княжій горі. Але тaм дмели тaкі віт­ри, що король Лев перебув у тім зaмку лише одну зиму і змушений був збудувaти Низький зaмок нa горбі. Коли під чaс нaпaду ляхів нa Львів у 1340 році зaмок нa Княжій горі погорів, його вже не відбудовувaли. Довгі чaси горa стоялa пусткою, без лісу, і почaли нaзивaти її Лисою. Лисa горa стaлa улюбленим місцем зaбaв відьом, чaрівниць і чортів, які мешкaли в околицях Львовa.

І відьми розлітaлись по місту, виловлюючи всіх, хто поночі тинявся вулицями. А ще вони літaли нaд містом, шукaючи, хто зaбув ключa у дверях. Вони ключі викрaдaли і приносили своєму пaнові. А в тому будинку, де вкрaдено було ключa, вже ніколи спокою не було. Відьми дістaвaли влaду нaд господaрями і змушувaли їх гризтися між собою, товктися і жити в постійних чвaрaх.

Тому, коли в якійсь родині не було лaду, то кaзaли, що видно, з їхньої хaти ключa відьми вкрaли”, – таку історію оповідає у книзі “Легенди Львова” Юрій Винничук.


Справедливий суд та розбите серце

Львовознавець та екскурсовод Петро Радковець розповів , що “привиди просили про них дуже не популяризувати”. 

“Вони таємні, живуть у темних кутках, підвалах, горищах, кабінетах. І просили їх дуже не турбувати”, – каже він.

З його слів, привиди бродять усім містом і навіть… кабінетами чиновників. Є привиди і у львівській ратуші.

“Пам’ятай про чорну труну” – так навіть на книзі міських актів колись писали, бо стратили там невинного хлопця. У ратуші колись крім магістрату засідав лавничий суд, який свого часу виніс смертний вирок невинному юнакові.  З того часу тим лавникам перед кожним наступним засіданням влітала до зали чорна труна, а хтось казав, що й сам хлопчина з’являвся. Мовляв, невинного страчувати не можна, пам’ятайте, несправедливі судді, про чорну труну. Та мова йде не про теперішню ратушу, а про ту, що була до 1826-го. Думаю, що сучасним чиновникам треба таких привидів час до часу присилати, аби вони не забували про справедливість і про те, що за ними спостерігають, навіть коли вони цього не бачать”, – каже Петро Радковець.

фото: httpinspired.com.ua

“Найбільш романтична історія про львівського привида така. Жили собі батько-купець із донею-красунею, яка чомусь ні за кого не хотіла віддаватись. Якось до Львова приїхав східний караван, а з ним і красивий та дужий юнак. Під час візиту у дім купця хлопчина приготував неймовірний напій із запаморочливим запахом та чудесним запахом – то була кава. Цим напоєм він підкорив серце вибагливої красуні. Вона навіть була готова піти з ним на край світу, але не судилося. Караван попрямував далі, дівчина ніколи більше не бачила хлопця, хоч і мріяла про нього. До слова, з тих пір порядну львів’янку з порядної львівської родини можна звабити хіба що філіжанкою смачнючої кави. Бідолашна дівчина ж продовжувала мріяти про хлопчину. У неї був посаг, гроші на одруження, які вона заховала у скриньку в підвалі свого будинку. Тридцять років по тому скриньку дівчини знайдуть, і за ті гроші відкриють кав’ярню. Кажуть, що в кав’ярні час до часу з’являється біла постать красуні, яку звали Юзефа. З’являється вона на запах кави”, – розповів “Пошті” Петро Радковець.

Він також певен, що у Львові взагалі треба бути обережним. Адже Львів – місто містичне, тут витає особливий дух.

“Це місто не просто містичне, воно має дуже сильну та непорушну енергетику. Навіть радянські чиновники, яких присилали сюди боротись із різними релігійними моментами, з часом починали хрестити дітей у тутешніх церквах, ревно ходили на літургії, святкували релігійні свята. Це місто однозначно вміє змінювати і навіть змушує змінюватись. Останнім часом до мене доволі часто звертаються з проханням проводити екскурсії власне містичними місцями, де є привиди. Я відмовлявся, бо до того ставлюсь серйозно. Я поважаю львівський дух і львівських привидів”, – каже Петро Радковець. 

Він каже, що навіть такі звичні нам, львів’янам, тутешні леви – це колишні львів’яни, які за життя заслужили стати левами. 

“Найвідоміший львівський бургомістр – Бартоломей Зиморович. Він не покидав Львів. Думаю, якщо йтимете колись у сутінках площею Ринок і почуєте, як дзвенять ключі бургомістра, не дивуйтесь. Він просто слідкує за порядком”, – каже львовознавець. Петро Радковець також застерігає, щоб не блукати в нічну пору кладовищами міста Лева. “Мудрі люди заповідали по заходу сонця на цвинтар не ходити. А ті, що ходять, потім дивуються, чому з ними трапляються ті чи інші історії”, – додає Петро Радковець.


Примара із Домініканського собору

В одній із публікацій газети “День” розповідають про привида із Домініканського собору. Його бачили у бiлому плащi (габiтi) з чорним хрестом на спинi – монаха-домiнiканця, який почав з’являтися за крутими поворотами вузьких соборних кулуарiв рокiв сiм тому, коли розкопали пiдземелля. Привид мав свої маршрути й улюбленi мiсця: пiдвали, замурована бiблiотека, рiдше – хори, йдеться у статті.

“Ми намагаємося нiчим не потурбувати свого “домiнiканця”, бо вiн ставиться до нас дуже лояльно, не робить жодної шкоди. Здогадуємося, що вiн тут, коли у примiщеннi, де протягiв бути не може, вiдсувається штора – i не знизу, а збоку, так, нiби зайшла людина. На хори наш привид заходить зрiдка. У понедiлок, пiднiмаючись до себе, час вiд часу знаходжу квiти щойно политими (менi носити сюди воду важкувато). Пiд хорами є замуроване примiщення, де колись була бiблiотека, – там iнодi чути його ходу”, – розповідає газеті “День” поетеса Iрина Вовк, спiвробiтниця Музею iсторiї релiгiї, який дiє у соборi. 


Містика – нафантазована?!

Дехто з львовознавців певен: у місті привидів нема, а от чутки про них – справа рук бізнесменів. Мовляв, люди ж одразу підхоплюють ті містичні переповідки, з часом й важко відрізнити, де правда, а де нафантазоване. 

“Залюбки б познайомився із людиною, яка бачила привида у місті Лева. Певно, та людина теж привид… Хоча Львів споконвіку був центром різних окультизмів. Це притягувало злодіїв, які говорили, що треба знести якусь кам’яницю, бо там щось завелось. Але й самі містяни із роззявленим ротами слухають про всякі чудеса.  Втім не треба плутати легенди із брехнею. Чомусь охороні різних установ Львова час до часу ввижається щось містичне. Думаю, вони щось таке видумують, аби ніхто зі злодюг не пробирався у будівлі посеред ночі”, – розповів “Пошті” екскурсовод Іван Радковець. І хоч пан Іван скептично ставиться до якихось надприродних явищ у місті, втім, згадує історію, пов’язану саме із жінкою-привидом.

фото: httpinspired.com.ua 

“Наприкінці ХІХ століття колишні офіцери австрійської армії розповідали цікаву історію. Казали, що на узгір’ї Цитаделі у Львові колись жила пані, яка за життя навідріз відмовлялась продати державі свій будинок, а по смерті лякала усіх, хто бував у її обійсті. Військові розігрували в карти, хто ж проведе ніч у її будинку. Францішек Яворський, польський історик, публіцист, навіть згадував, що львів’яни неодноразово зі захватом спостерігали, як австрійські офіцери у білих підштаниках опівночі вискакували із її будинку, втікаючи звідти щодуху. Не знаю, чи справді мали чого страшитись. Як хтось колись казав, треба боятись живих, а не мертвих. Перші страшніші, що не кажіть”, – каже Іван Радковець. 


Примари львівських книгозбірень

Працівники Центральної міської бібліотеки імені Лесі Українки, що знаходиться на одній із найстаріших вулиць міста – Мулярській,  поділились  історією про привида-Юліка.  

“Приміщення, де знаходиться бібліотека, дуже старе і має свою історію. Тут колись знаходився прихисток для безпритульних євреїв, будинок мав таємні входи і виходи для тих, хто в деякі часи мусів перейматись за своє життя. А от Юлік мені знайомий ще з дитинства, адже моя мама теж працювала у цій бібліотеці. Юлік зі своєю дружиною пані Анною мешкав по ліву сторону бібліотеки, бо тут були житлові кімнати раніше. По його смерті з кімнати все повиносили на горище, бо хотіли справити поминки. Вже тоді почало творитись щось дивне: на горищі піднявся страшенний шум, у сервантах все побилось. Після того працівники неодноразово чули, як хтось чалапає коридорами бібліотеки. Бувало, йдемо додому, ніби вимкнули світло всюди, а тут у якійсь із кімнат воно знову увімкнене. Ну, дуже дивно. Збиткувався з нас Юлік, буцімто хотів нам сказати, що ви собі тут сидіть, але все одно це моя домівка, я тут господар. Згодом ці речі припинились, вже зрідка хтось щось згадував про Юліка. Певно, дав собі на спокій. Але те, що щось таке було, правда. Навіть торік на Геловін ми собі створили такого персонажа Юліка, перевдягнули людину у нього. Ось такі мали пригоди”, – розповіла заступник директора бібліотеки Наталія Балута. 


Genius Loci 

Історик та львовознавець Ігор Лильо розповів “Пошті”, що наше місто дуже особливе, воно містичне, оповите легендами, а що найважливіше – воно й справді здатне змінювати людей!       

“Історій про привидів, про містичний, паранормальний Львів є чимало. Розповім вам улюблену. Є історія про чортів млин, він був на верхньому Личакові. Описи про нього з’являються ще у австрійський період. Цей млин сам по собі вмикався, працював, молов. І один раз йому аж крила пообривало, тож жителі були переконані, що там без нечистої сили не обійшлося. Дехто, оповідаючи про нього, ще й якусь історію кохання вплітає, хтозна… Чомусь цей млин на мене завжди справляв особливе враження, – розповідає Ігор Лильо. – А ще колись мені довелось прочитати історію, що будинки у старому місті стоять на двох ногах. А над ранок вони, так би мовити, переминаються з ноги на ногу. І тому чутно, як вони скриплять. Я народився і до вісімнадцяти років прожив на вулиці Науковій. Там, звичайно, нічого не скрипіло, будинки ж бо панельні. Але живу останні вісімнадцять років у старому місті. Мушу сказати, що щось у цьому є. Справді, над ранок у старих будинках дійсно чути якийсь рух. Напевне, науковці можуть це пояснити, наприклад, перепадами тиску, вологості чи ще чогось, але нікого не цікавить тиск і вологість. Всі хочуть якусь легенду. Мені ця історія подобається тим, що так я собі місто уявляю як цілісний живий організм. Воно рухається. Ці будинки співіснують із людьми, які у них мешкають, тому на світанку чути, як щось потріскує, порипує, будинок стає живим”. 

Львовознавець каже, що хто б що не розказував, і якими легендами б не прикрашав історію нашого міста, все ж його істинна суть справді особлива. “На вулиці Вірменській на одному з будинків, де є зображення бога Сатурна, написано Genius Loci – геній місця. І це не те, що ми собі щось вигадуємо, воно справді є. Львів має одну особливість – це місто має здатність змінювати людей. Ми цього старого міста не будували. Це зробили люди до нас, тих людей нема, їх звідси ганебно викинули, знищили. Але щось таки залишилось. Львів належить до тих міст Європи, яких не так багато, до речі, які мають специфічну атмосферу. Львів  навіть тим людям, які можливо, на нього й не заслужили, дає шанс. Пригадую своїх студентів, які з різних міст приїздили сюди вчитись. Я бачив, як людина просто поживши рік, два, три, змінюється. Вона не стає якимсь патріотом України. Вона просто змінюється у позитивну сторону. Так у Парижі чи у Римі люди набираються певних ознак від тих каменюк і стають значно добрішими”, – каже Ігор Лильо.

Джерело: www.lvivpost.net

Львів у новинах:

ТОП-6 наймістичніших замків Західної України: історія та легенди

Фестивальна весна у Львові: ТОП 5 подій

Штрудель, сирник, ковбаски: що і де варто спробувати у Львові