14 липня 2015-го біля дверей двох дільничних пунктів у Львові пролунали вибухи. Поранення отримали дільничні Роман Личакта Надія Андрухів. Романа лікували в Україні, а Надю довелося терміново везти до Ізраїлю у важкому стані. До них приїжджав президент та міністр МВС, обіцяли всіляко сприяти і допомагати. Але… За майже два роки після теракту Наді довелося зіштовхнутися з боргами за обіцяне лікування та відсутністю реабілітації.
Попри малі шанси на видужання, дівчина повернулась до роботи на нову посаду – тепер вона перевіряє дільничних і допомагає їм.
Про теракт, лікування і "реабілітацію" Надя розповіла "Українській правді. Життя".
Близько 10-ї ранку Надя прийшла на роботу. Під дверима її дільничного пункту – пачка виноградно-яблучного соку. В зеленій упаковці.
– Знову накидали. Зараз візьму віник, поприбираю, щоб не сказали, що в мене свинюшник якийсь, – подумала вона. Цього дня мав бути прийом громадян.
Молодь часто тусувалась поблизу її дільниці: пила соки, їла морозиво.
Надя спершу хотіла посунути пачку рукою, але в останній момент передумала і штовхнула злегка ногою.
Можливо, це врятувало їй життя. Пачка посунулась всього на два міліметри. Дівчина почула клацання – через дві-три секунди пролунав вибух.
Граната
Свідомості Надя не втратила. Впала. Пам’ятає все: і форму клубка диму, і його колір.
Пам'ятає свою розтрощену ногу і думку: "50 на 50. Або виживе нога, або ні". Вже тоді вона була готова до гіршого.
Хотіла викликати собі швидку і колег – щоб повідомити, що сталося.
Але не вдалося: з голови на сенсорний телефон крапала кров, тож дівчина не змогла його розблокувати.
– Який вихід? Тільки кричати, – пригадує.
Почала кликати на допомогу. Підійшов хлопець-медик, який працював інтерном.
Підбігла жінка і одразу в крик: "Ой-ой-ой!".
– Не стогніть, не кричіть, – заспокоювала її поранена Надя. – Спочатку наберіть 102, 103, повідомте, що сталося і назвіть адресу. А потім кричіть, скільки хочете.
– Я людина така: якщо щось сталося, не панікую, а шукаю вихід із ситуації, – пояснює дівчина. – Заплющувати очі не можна – можна не прокинутись. Мама медик, це все давно знаю. Трималася в свідомості, поки інтерн мені джгутами ноги перев’язував, бо кровотеча була.
Медик також перемотав Наді голову. Потім приїхала "швидка".
У "швидкій" дільнична свідомості теж не втрачала. Навіть пам’ятає, як водій кричав "Дайте дорогу!", бо автомобілісти не хотіли пропускати машину "швидкої" з пораненою Надею.
Заснула дівчина аж на операційному столі.
Медики не одну добу боролись за її життя. Осколки посікли все тіло. Один із них влучив у око.
Надя втратила ліву ногу до коліна, нирку і частину кишківника.
Через два дні непритомну дівчину у комі терміново відправили до Ізраїлю
Знову хірурги, знову боротьба за життя. З коми вона виходила спалахами, чотири рази.
Лікування проходило важко.
– Заплющувала очі – вибух перед очима. Не могла спати, відпочивати. А потрібен був спокій, –пригадує.
Одразу попросила психолога. Сама. В Ізраїлі такими травмами займається психіатр.
Лікар прийшла двічі і сказала, що більше вона Наді не потрібна – дільнична добре справлялась сама.
– Може, комусь і соромно сказати, що ходив до психолога чи психіатра, але це нормально, – каже правоохоронниця. – Ти не є психічнохворий, тобі треба перебороти травму і страх. Мені виписали заспокійливі таблеточки, і все минуло.
Допомогло і те, що російськомовні лікарі приходили до Наді у палату і постійно розпитували, що з нею сталося. Дівчина так часто пригадувала той день, що просто перестала звертати на нього увагу.
Спочатку Надю лікували у державному госпіталі. За хірургічні втручання і за те, що лежала в ортопедії, їй нарахували 80 тисяч доларів. Ліжко і проживання коштували ще 26 тисяч доларів.
Потім дівчину перевели у приватну клініку. Тоді ж Наді повідомили про проблеми з грошима.
Прийшов лікар, який забирав правоохоронницю зі Львова в Ізраїль:
– Можете їхати додому, тут уже вам ніхто нічого робити не буде. Не перевели гроші з українського боку.
До виписки з цієї лікарні залишалось 5 днів.
Постраждала з рідними звернулися до посла. Він пообіцяв все зробити для того, щоб проплата пройшла.
Ті ж обіцянки звучали від міністра МВС Арсена Авакова. Голова Львівської ОДА Олег Синютка заявляв, що проблем з грошима ніяких немає.
Сайт гаранта повідомляв, що Надя "за ініціативи президента і за його підтримки лікується в Ізраїлі".
Частину витрат за лікування взяв на себе ізраїльський уряд
А з української сторони допомогти з фінансуванням мав саме Фонд Петра Порошенка.
Прес-служба повідомляла, що фонд гаранта перерахував 1 млн грн.
Тож коли почались проблеми з грошима, родина Наді телефонувала і президенту:
– Адміністрація президента вже трубки не брала, – каже постраждала. – Навіть Барак (головний лікар клініки "Хорев" у Хайфі) казав: "Як тільки ти вийшла з коми – все. Ніхто нічим не цікавився". Ми в шоці.
В Ізраїлі Надя ще мала перенести операції на кишківнику та нозі: пересадку нерву і схрещення сухожилля на п’ятці, щоб нога трималась.
– Мені потрібна була реабілітація і після неї ще одна операція, але щоб не пройшло більше, ніж три місяці. Час минув.
Тому дівчина досі "тягне" ногу, коли ходить. Немає чутливості.
– Я можу на вулиці в мороз у тапочках стояти і нічого не відчую. А це погано, – каже Надя.
Коли родина почала давати інтерв’ю журналістам, українська сторона переслала ще 26 тисяч доларів, які покрили витрати на проживання і ліжко.
Однак реабілітації в Ізраїлі не було. Взагалі.
Мер Львова Андрій Садовий виділив на реабілітацію Роману 60 тисяч гривень, а Наді – 100.
Кошти перерахували на зарплатну картку, пошкоджену вибухом. Щоб її відновити, потрібно було звертатись у відділення банку в Україні. Звісно, такої можливості в Ізраїлі у дільничної не було.
Надя повернулася недолікована додому – до Львова.
З протезом і осколками. Усі шматочки гранати не вирізали, бо тоді б довелося "порізати все тіло", каже Надя.
Реабілітації в Україні теж не було.
– Ми залишилися з Романом самі по собі. Нам пропонували від МВС путівки в Моршин водички попити. Але нам не можна такої води. Ми за путівки подякували і відмовились, – пригадує поліцейська.
Приходив хірург-травматолог з поліклініки.
– Оглянув. Але він не знає специфіки роботи з моєю ногою. І можливостей немає, щоб розробляти ногу.
Надя так і залишилась без належного відновлення.
Мама дівчини працює у клінічній лікарні Львівської залізниці. Керівництво пішло Наді назустріч і вже у цій клініці вона пережила ще чотири операції, яких не зробили в Ізраїлі. Також безкоштовно обстежила ногу і пройшла процедури.
За декілька місяців після повернення протез став поліцейській завеликим. Довелось виготовляти новий у приватній львівській клініці – за 45 тисяч гривень.
Надя хотіла їхати на протезування до Ізраїлю, але не змогла:
– Сказали, що ми досі маємо борги за лікування і за невиплату можна потрапити до в’язниці, але коли у вересні 2016 року до мене приїжджали з Ізраїлю волонтери, казали, що борг оплатив ізраїльський уряд.
Увесь цей час ногу Надя розпрацьовувала сама.
– Дуже дратує, коли наді мною сюсюкаються. Буде боліти – то буде боліти. Але краще я сама.
Бавилася не ляльками, а молотками, машинками і паяльниками. Сміється, що змалечку її виховували більше, як хлопчика, а не як дівчинку.
Коли Надя була у першому класі, батьки розлучились. Жила то з мамою, то з татом. Дитину привчили: свої питання і проблеми може вирішити сама.
Дідусь, дядько і більша частина родини Наді – військовослужбовці.
У старших класах школи вона чітко сказала рідним, що хоче стати прикордонницею, але родичі вмовили її вступити на юридичний факультет. Коли Надя його закінчила, твердо сказала рідним, що тепер іде в міліцію, як і хотіла з самого початку. Стала дільничним.
Робота дівчині подобалась, незважаючи на виклики посеред ночі і те, що її днями могло не бути вдома.
– Приносило задоволення спілкування з людьми. Інколи просто просили прийти поговорити, бо стидно заяву писати. Приходила, говорила з чоловіком, дружиною, дитиною.
Навіть люди, що зловживали алкоголем, коли здалека бачили Надю, кричали:
– Надіє Михайлівно, доброго дня! Ви вже на роботі?
– Так, на роботі.
– Всьо, ми вас зрозуміли. Вже йдемо.
Бувало, в підвалі неповнолітні розпивали алкоголь, вживали наркотики. Надя пішла, порозганяла. За це бабця принесла дільничним дві банки варення і одну – помідорів.
– Дякую за чистий під’їзд. Нічого вже з підвалу не пропадає.
– Бабцю, забирайте, нам того не треба!
Інша жінка приходила подякувати за допомогу фразою: "Дякую, що то з нас має бути?"
– Жіночко, ідіть, щоб я вас не бачила, – відповіла Надя. – Мені не треба.
– Та як не треба?– не вгавала мешканка. – От іншим треба.
– А мені ні. Краще, щоб ви до мене не звертались, бо це означатиме, що у вас все добре.
Надя була постійно в русі, постійно кудись бігала.
– Мені не було стидно форму носити, – розповідає правоохоронниця. – Приємно було, коли тобі не кричали в плечі, а віталися і дякували.
Після теракту і самостійної реабілітації 2 лютого 2016 року Надя разом з іншим постраждалим Романом вийшли на роботу.
Їх підвищили. Тепер вони – інспектори відділу дільничних офіцерів поліції головного управління превентивної діяльності – консультують та інспектують інших дільничних.
Робота їм подобається. Надя каже, що задоволена і відділом, і керівництвом.
Та й зарплата краща. До травми – у 2015 році – дівчина отримувала 2800 грн на місяць. По поверненню на роботу після теракту – 4-5 тисяч. Після атестації отримує уже 7-7,5 тисяч.
Щоправда, працює на 5 поверсі. У будівлі ліфту немає.
– Нічого. Розходилася, – усміхається дівчина. – Тепер уже колеги кажуть: "Та ти вже ходиш по тих сходах швидше, ніж ми". Навіть на базар можу вийти. Мама недавно пошкодила руку, я сама їсти варила. Все налагоджується.
Залишилось лише закрити питання з житлом
Влада обіцяла і Роману, і Наді власні квартири. А видали – службові: на 10 і 11 поверхах у новобудові.
Квартира – "гола коробка". Жодної розводки: ні на електрику, ні на воду. Отут і виручили гроші, які виділив Садовий.
Ліфт запрацює лише тоді, коли усі мешканці завершать ремонти. А коли це буде – невідомо.
До найближчої зупинки – 40 хвилин пішки.
– Я дякую за житло, але вибачте, йти пішки на 11 поверх і 40 хвилин до зупинки – то для моїх ніг занадто. Мама виходила, каже, для здорової людини то важко. Я раз піднялась – на другий день температура 38, бліда, як стіна.
Після того, як деякі ЗМІ поширили новину про те, що Наді і Роману видали квартири на таких високих поверхах без ліфта та ще й службові, дівчині зателефонував заступник голови Нацполіції Олександр Фацевич.
Сказав, що вони не знали про такий інцидент і до Великодня питання приватизації житла потерпілими вирішать.
Тим часом на новій квартирі потихенько триває ремонт, а у Наді з'явилось більше часу на родину, ніж було до теракту:
– Зараз є вихідні, святкові дні. Роман жартує: "О, у нас тепер є вихідні!". Тепер ми маємо час на відпочинок і родину.
На запитання, як Наді вдається так спокійно розповідати про все, що трапилось і не втрачати самоконтроль, поліцейська усміхається. Каже, відколи прокинулась в Ізраїлі – не плакала. Жодного разу. Ні тоді, ні після.
– Всі дивувались, як то так, ноги немає, а вона не плаче, – розповідає дівчина. – Є моменти, що все. Буду кричати, матюкатись, відкину все! А через якийсь час перейде, сяду, подумаю: "Ніхто того не зробить". Встала і пішла.
Дивись ще:
Теракт у Львові: деталі, версії та коментарі свідків
Жінку-міліціонера, постраждалу підчас вибуху у Львові, будуть лікувати в Ізраїлі
В Ізраїлі поранену під час теракту Надію Андрухів зібрали по шматочках (відео)