Олеський замок

Рейтинг заведения

Олеський замок — пам'ятка архітектури та історії XIII–XVIII століть, розташований у смт Олесько, Буського району Львівської області. Один із найдавніших в Україні замків, імовірно, побудований одним із синів галицько-волинського князя Юрія Львовича на плато пагорба, який височить серед заплави р. Ліберція.

Уперше згаданий в історичних джерелах 1327 року: замок перейшов у володіння князя Юрія — сина мазовецького князя Тройдена і руської княжни Марії (дочки Юрія І), запрошеного боярами на галицько-волинський королівський (князівський) престол після згасання роду Романовичів. Дата дозволяє припустити, як одну із версій, що замок побудований одним із синів галицько-волинського князя Юрія Львовича — Андрієм або Левом.

Олеський замок стояв на межі Волині й Галичини, опинився на кордоні Литви й Польщі,  за нього точилася постійна боротьба між цими державами. З 1340 року замком володів литовський князь Любарт. У 1366 році його відвоював польський король Казимир III. Коли на трон зійшов його племінник Людовік I — король польський і угорський, замок перейшов до князя Владислава Опольського. Останній, проводячи політику загарбання й окатоличення галицьких земель і добиваючись від Риму права на створення окремої Галицької митрополії РКЦ, передав у 1375 році Олеську фортецю разом із Рогатином і Тустанню галицькому латинському архиєпископу — очільнику новозаснованої Галицької архидієцезії.[1] Це викликало протест руського населення — і замок захоплено ненадовго повстанцями. У 1377 році король розмістив тут угорські війська, які через 5 років, зразу після смерті Людовика І, за викуп залишили замок Любарту.

Для зміцнення свого становища на руських землях Королівство Польське й Велике князівство Литовське в 1385 році уклали договір — так звану Кревську унію — об'єдналися в одну державу. Великий князь литовський Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою, став королем об'єднаної держави; його намісником на руських землях залишився брат короля — великий князь Свидригайло. Згодом між братами почалися суперечки: руські бояри, які вороже ставилися до феодально-католицького засилля Корони, підтримали Свидригайла.

Олеська фортеця залишалася півстоліття неприступною для польських магнатів. У 1431 році, коли Ягайло тримав в облозі Луцьк, князь Казимир ІІ Белзький (Мазовецький) рушив на Олесько. Але фортеця не піддалась: оборону її очолив державець замку Богдан Рогатинський[2] (за іншими даними, Івашко Преслужич з Рогатина). До селянських загонів приєдналися і місцеві бояри.

Після укладення перемир'я між Ягайлом та Свидригайлом (2 вересня 1431 р.) замки в таких містах, як Кам'янець-Подільський, Смотрич, Скала-Подільська, Ратне, Ветли, Городло, Лопатин, перейшли в руки поляків, а Олеський лишився ові. Король пробачив олеським боярам їхній виступ, 18 жовтня того року видав їм документи на володіння землями. Але 26 жовтня вояки Свидригайла з Олеської фортеці порушили перемир'я, напали на один з дворів польського судді, зятя руського шляхтича Ходка Лоєвича[3] Станіслава "Осташка" Давидовського. За даними польського дослідника М. Вілямовського, двір спалили разом з челяддю.

Визвольна боротьба олеських загонів проти феодально-католицького засилля відбувалася паралельно з антифеодальним, національно-визвольним і антикатолицьким гуситським рухом, що був могутнім прологом до європейської реформації XVI ст.

У 1432 році Олеський замок після тривалої облоги було здобуто військами польського короля і передано разом із навколишніми землями у вічне користування Янові з Сенна — синові Добєслава, нащадки якого по Петру Сененському почали називатися Олеськими. Остання руська фортеця на галицьких землях упала — почалося жорстке пригнічення руського народу, що тривало майже 6 століть. Як символ окатоличення руського населення в кінці XV ст. у Олеську постав костьол.