Бандерівці, кава та зазнайство: ТОП-10 стереотипів про Львів

Новина - Події - Бандерівці, кава та зазнайство: ТОП-10 стереотипів про Львів

Події

27 вересня 2016 13:04

Історія

Тут п’ють міцну каву, засиджуються допізна у кав’ярнях і кнайпах, говорять виключно українською, печуть найсмачніший у світі сирник, ходять в гості у неділю, співають на забаві тутешніх пісень, а одяг купують на будній день і “до церкви”, а ще тут носять файні капелюхи і люблять ходити на базар. Ну і щонайголовніше – всі у цьому місті затяті бандерівці. Десь так приблизно уявляють собі наше місто приїжджі. А чи так це насправді?

Русофоби, релігійні фанатики, зазнайки… бандерівці?

Це горді та самовпевнені бандерівці-сепаратисти, які за гроші стоять на Майдані, Євромайданами називають своїх дітей, винищують москалів і в лісах копають криївки… Часто саме так собі уявляють львів’ян жителі східних регіонів України. Щоправда, після того, як побувають у Львові, зізнаються, що все це неправда.

Допоможіть журналістам Vgorode.ua виконувати свою роботу. Підтримайте фінансово >>> ❤

“Я приїхала до Львова у 2012-ому на навчання із Криму. Коли я сюди збиралась, родичі і друзі застерігали, що тут живуть бандерівці, що мені буде тут важко, що тут потрібно тільки українською говорити, інакше – мене у кращому випадку поб’ють. Але все було банальними вигадками. У Львові я провчилась чотири роки, і це були чудові роки. Я знайшла тут друзів, відкрила для себе інший Львів, де нормально реагують на російську мову, де живуть доброзичливі, приємні люди, де вміють гарно відпочивати, де тебе поважають не залежно від того, звідки ти і якою мовою розмовляєш”, – зазначила “Пошті” Валерія.

“Львів’ян вважають крайніми русофобами. Це, напевно, найбільш розповсюджений стереотип. Другий стереотип – львів’яни є фанатично релігійними людьми. Також вважають, що жителі Львова у багатьох випадках є зазнайками, бо в розмовах опираються на історію, яка часто не має безпосереднього стосунку до сучасних львів’ян, – розповідав свого часу “Пошті” львовознавець Ігор Лильо. – Йдеться про перший трамвай у Львові, першу гасову лампу... В Україні вони виникли саме у Львові, проте більшість цих подій відбулася в той час, коли місто належало Польщі чи Австро-Угорщині, тобто коли було частиною Європи, а не Радянського Союзу”.

Також львовознавець розповідає, що серед багатьох людей, які приїздять зі сходу України, існує стійкий стереотип, що львів’яни розмовляють якоюсь дивною говіркою, яку не можна зрозуміти, бо це несправжня українська мова.

“Усе залежить від того, як ставитися до тих стереотипів. Можна з ними, звісно, боротися, поклавши багато голів. Але, я думаю, значно краще повернути їх на свою користь. До прикладу, коли вам кажуть, що ви дуже консервативні, варто відповідати: “Так, бо ми – хранителі традицій”. Коли вас звинувачують у русофобстві, в такому випадку краще сказати: “Так, ви праві. Знаєте, ми тут такі кровожерливі, що заціловуємо росіян до смерті. Адже коли неможливо зупинити застілля, його треба очолити”, – зазначав “Пошті” Ігор Лильо.

фото: Микола Кравцов

Ходити на базар – то ціле мистецтво

Подейкують, що у місті Лева всі тутешні жителі люблять ходити на базар. Воно й справді так. Встати на світанку, запастись торбиною і почимчикувати на базар, аби встигнути купити свіженької ковбаски, щойно спеченого буханця хліба, рибку чи м’ясця – у Львові це цілий процес, традиція навіть. А в будень і перед святами на місцевих ринках ніде голці впасти – тільки й чути як один одного перегукує, як сперечаються за те, хто перший вхопив півня за лапу, а як торгуються, як припрошують купити вранішнього молочка чи збираної сметани, своєї городини чи щойно перемащених андрутів. Та й що тільки не пропонують на львівських базарах – краму на всяк смак тут. У місті Лева справжні господині навіть мають на базарі своїх перевірених продавчинь, в яких вже не перший рік купують продукти. Тож свої “цьоці Олі” і “пані Марійки” є чи не у всіх.

Нещодавно в інтерв’ю “Пошті” народний артист України, художній керівник театру ім. М. Заньковецької, справжній львівський пан, Федір Стригун зізнався, що також полюбляє скуповуватись на базарі.

“Дуже люблю ходити на базар: людей бачу, можу порозмовляти з ними, посміятись, десь навіть настрій їм підняти. Інколи бачу: якась продавщиця ну така вже сердита, що ради нема. Запитую: “Чому у вас настрою нема? Та посміхніться, дивіться: сонечко світить, пташки співають”. І, знаєте, вона починає посміхатись. А мені так приємно!”, – розповідав Федір Стригун.

Щасливі люди п’ють каву

Побутує стереотип, що львів’яни постійно п’ють каву. Мелена, в зернах, заварна і розчинна… Найсправжніші жителі Львова варять каву у турках, деякі для економії часу варять у кавомашинах, а ще деякі насолоджуються напоєм у львівських кав’ярнях. У місті багато кавоманів та кавознавців, справжніх кавових гурманів, які насолоджуються запашною кавою, смакують нею наче вперше і востаннє. Кавові новинки також приваблюють містян і гостей міста: кава з морозивом, холодна кава, лате, еспресо, американо. А вдома так добре сісти і поласувати кавою з молоком чи вершками. Пиття кави – це спеціальний ритуал, який не любить поспіху, надмірних рухів чи швидкості. Окремий вид – це галицька кава. І хоч стереотип про “кавусю” – це спадок від радянських часів, але він так полюбився самим львів’янам і гостям нашого міста, що ми не можемо відкинути таку традицію з минулого століття пити щоранку каву.

Вислів “ходити на каву” у Львові означає не тільки випити горнятко запашної, а це також здибанка закоханих, колежанок чи колег. І навіть, якщо є такі львів’яни, які не п’ють зовсім кави, то вони все одно “ходять на каву”.

Після служби по гостях

Кажуть, що у Львові після недільної літургії люблять обходити всіх знайомих по черзі. Навіть, коли давно не бачились, кажуть: “В неділю після церви чекай нас в гості”. Щоправда, цей стереотип про львів’ян зараз важко підтвердити, адже і до храму на недільну літургію стали менше ходити.

Та все ж ця традиція частково збереглася – частенько цілі сім’ї у парадовому вбранні, захопивши якихось легумін, йдуть у гості потеревенити до родичів чи друзів саме в неділю. Засиджуються до пізнього вечора, співають тутешніх галицьких пісень, жартують, веселяться, і звісно, все не обходиться чашкою кави і кількома шматочками смачнючого галицького пляцка, адже на справжніх львівських посиденьках часто столи вгинаються від наїдків – такі вже львів’яни гостинні.

“Моя бабця родом із Польщі. Пригадую, коли була дитиною, бабуся щотижня, у неділю, брала мене до костелу, а опісля ми традиційно йшли до її сестри, що на Коперника живе.

І те недільне гостювання у тітки Юзефи настільки було для мене звичним, що по-іншому я собі навіть не уявляла цього дня. Коли виросла, аж дивно стало, як можна проводити цей день не у тітки Юзефи. То така гарна наша сімейна традиція, вона асоціюється мені із дитинством. До слова, бабця моя ще досі щонеділі ходить в гості до своєї сестри – на чай, на пляцок, на добре слово чи пораду”, – розповідає “Пошті” львів’янка Олена.

Смачний антидепресант по-львівськи

Те, що львів’янки дуже вмілі господині, звісно, не секрет. Тутешні панянки інколи навіть нашвидкуруч можуть такого борщу зварити, таких галушок приготувати, таких ідеальних штруделів напекти, що, певно, ніхто не встоїть. Але ті, що приїжджають до Львова із сусідніх областей чи навіть із-за кордону, одразу рвуться спробувати справжнього львівського сирника. Рецепти смачного десерту переписують, але такий смачний він виходить тільки у Львові – певно, саме місто додає цьому десерту такої смакоти.

“Якось після чергового візиту до Львова попросила поділитись секретом приготування сирника гарну львівську господиню. Жіночка дуже приємна і доброзичлива, тому одразу погодилась. Все мені по пунктах розписала. Я спробувала спекти, але він в мене вийшов не такий смачний”, – зізнається “Пошті” тернополянка Оксана.

Навіть у кожної пані цей пляцок виходить по-різному. Водночас кожна має у своєму записничку свої секрети цієї випічки. Хтось завзято впевнений, що він такий смачний виходить, бо сир для приготування купувала у пані Люсі, у якої всі молочні продукти вищого ґатунку. А хтось каже, що то вся справа у лимонній цедрі та у правильно вибраному шоколаді. Словом, стільки вже тих секретів, але правда одна – львівському сирнику рівних нема.

Капелюх видає львів’янина

Всі, що приїжджають до славного Львова, одразу помічають, що зовнішньому вигляду містяни надають неабиякого значення. Прогулюючись містом, навіть здається, що існує така собі мода – львівська. У неї, звісно, свої правила. До прикладу, старші львівські пани дуже люблять носити капелюхи. Хтось має навіть справжню колекцію.

“Колекціоную капелюхи ще із 80-х. За той час мода на них то зникала, то з’являлась знову. От тепер, бачу, молодь теж носить капелюхи, і то так гарно. Якось вдягнув свого капелюха, бо якраз ішли із дружиною на празник. Дорогою люди озирались, кидали у слід компліменти, хтось навіть із священиком плутав”, – каже “Пошті” львів’янин пан Михайло.

І той капелюх із плащем видає справжнього львів’янина як ніщо інше. Цей елемент гардеробу доповнює граціозність львів’ян, які так люблять одягатись.

“У 70-х роках якось йду по Києву, а хтось позаду мені кидає у слід: “От не знаю, хто такий, а що львів’янин – бачу”. Я повертаюсь, а то Іван Драч. Каже мені: “Федір, а це ти! Така зустріч! А я ж точно бачу, що львів’янин! Так ти того капелюха гарно носиш, і так вже він тобі пасує, що нема на то ради! А плащ який – краса. Та й взагалі якийсь ти такий несуєтний чоловік – ну видно, що зі Львова”. Як то кажуть, видно пана по халявах. Зараз також приходжу на роботу у напрасованому одязі, акуратно зачесаний і ніколи не забуваю про запахи – від мене повинен тягнутись приємним шлейф парфумів, бо в цьому теж своя культура”, – розповідав “Пошті” Федір Стригун.

Вічні посиденьки у кав’ярні

Улітку і взимку, навесні і восени, з друзями, колегами, сім’єю, коли є причина і коли нема львів’яни збираються “на каві”. За затишними столиками тутешніх кав’ярень вирішують ділові справи, проводять співбесіди, фліртують, закохуються, з’ясовують стосунки та розходяться, “колєґують” та сваряться. Таке враження складається у гостей міста, мовляв, львів’яни чи не півжиття проводять у кав’ярнях. Старше покоління містян це заперечує, мовляв, зараз на каві сидять радше туристи, аніж корінні львів’яни.

“Дуже люблю з друзями випити смачної кави, поспілкуватись на всякі різні теми у місцевій затишній кав’ярні. Раніше збирались дуже часто, а тепер чомусь ні. Та й куди не зайдеш, всюди повно туристів. Я, звісно, люблю гостей, але, як кажуть поляки, “що забардзо, то нєздрово”, – каже “Пошті” львів’янин Станіслав.

“Колись і у кнайпи більше ходили тутешні люди, а зараз за столиками ресторацій більше туристів відпочиває. Хоча колись піти на каву – то було щось таке дуже львівське і незмінне. Десь там, на каві, і гарні манери формувались, і постава випрямлялась, й усмішка з’являлась на обличчі”, – зазначав раніше “Пошті” Федір Стригун.

“Щоб було в чому між люди вийти і до церкви піти”

Коралі червоні, спідниця плісе, але хустина на голову без квіток, бо ж ту “квітчасту” всі колєжанки вже обдивилися ще минулого тижня на першій Службі Божій. Культ одягу у Львові має чи не перше місце. Жодна львівська пані чи порядний пан не піде у будь-чому вдягнений між люди, а тим більше до церкви. То має все “елігантсько” виглядати, щоб і не було встидно, щоб не було запросто і щоб не вульгарно. “О! Та то таке ладне, що до церкви можна ходити” – скільки разів ви промовляли чи чули у Львові цю фразу? А насправді, хто ж знає, як то має виглядати та людина у церкві? На базарах продавчині досі питають, що то за одяг має бути – “на будень чи до церкви”. І не раз норовлива панночка сказала, що вона “в тому дранті на вулицю не вийде, а на рандку тим більше”. Сучасні львів’яни і досі дотримуються традиції мати окремий одяг “ходити по хаті”, до праці і “на імпрезу”, до церкви. Хоча не всі містяни ходять до храмів, костелів по неділях, та всі точно мають ту поличку у шафі зі спеціальним одягом “вийти між люди”.

82-річна американка Мері хоч і має 87-річного “бойфренда” і в принципі її в житті вже нічого не дивує, та все ж у розмові з “Поштою” жінка зізналася, що вражена не стільки містом Лева, як самими львів’янами, які “вдягнуті краще, ніж гості на найліпшому американському весіллі”.

“Дівча його цілує, а він їсть пироги!”

У Львові в неділю за кожним столом збирається львівська сім’я, а на столі красуються вареники – один ліпший за другого. І тут їх ліплять порядні господині з самого ранку, поки ще челядь спить. Але нікому не дадуть ґаздині спати, якщо вже вареники на столі. І до тих пирогів львів’янки готують підливки, мачанки, смажки. Але найбільше вони смакують зі сметанкою, яку привезли зі села від родичів чи купили у знайомої продавчині на базарі, “яка виглядає по-людськи і не є офермою, як та, що продає по-сусідству”.

Вареники з капустою, сиром, румбарбаром, чорницями і нарешті найсмачніші пироги з картоплею чи то бульбою, як люблять казати у Львові. На кожен сезон є свої вареники, але з картоплею – це варіант на всі часи. І жоден вареник не можна викинути! Якщо з тих свіжих і тепленьких, які варилися вранці, залишилося декілька, то їм обов’язково справжні господині дадуть друге життя ввечері, коли добре підсмажать на сковорідці. М’який світлий вареник стає бронзово-золотистим і неабияк хрупостить. І так щонеділі тлусті вареники приходять у львівські домівки, і на Святвечір львів’яни так смачно їх поїдають, і кожна львівська ґаздиня вміє їх ліпити, робити кручені краї, варити і припрошувати до столу. Ця традиція невмируща і вічна як сам вареник.

“Гості дорогі, заспіваймо?”

Те, що українці гостинні, давно відомо, а чи усі знають, що львів’яни на гостинах співають застільні пісні? “При долині кущ калини”, “Чом ти не прийшов”, “Ой у вишневому садку…” і цей перелік безконечний. Пісня має місце на файній гостині, але співати можна тоді, коли вже всі покуштували страви на столі: і студенину, і грибову юшку, і голубці, і крижавки. Ну, і випили доброї наливки. У Львові народна пісня живе на кожному застіллі. Деякі весільні не галицькі гості жалілися, що не могли наїстися, бо увесь час їх змушували співати. Але у місті Лева співають не лише застільних пісень, тут знають напам’ять пісні Вакарчука. І взагалі пісня живе у Львові на устах у старого і молодого. І якщо хтось думає, що це вигадка, то приїдьте до Львова і підіть на гостину.

Львівська застільна пісня – це коли будь-яка гостина завершується піснею “Многая літа”, коли всі стоячи її виспівують, тим самим демонструючи повагу і подяку господарям дому чи “винуватцям” свята. І “Час рікою пливе” може лунати на львівських гостинах до самого ранку, бо то ж “забава аж до раня”.

Ілько Лемко, львовознавець, екскурсовод:

– Стереотипи беруться від щоденних, щорічних чи навіть довголітніх спостережень. Вони поділяються відповідно до способів життя. Стереотипи про типового львів’янина зараз дуже награні і заяложені, вони виникають як погляд з різних боків. Наприклад, з російського боку львів’янин – це “озвірілий бандерівець”, в якого руки по лікоть у крові, це також “озвірілий фашист”, що бігає по Львову і шукає місця, де ще лишилися москалі, а потім їм відрізає голови. Це типовий стереотип-погляд з Росії. Що стосується поглядів із середини Львова, то типовий львів’янин – це українець, а не єврей, поляк, як це було до 1939 року. Оскільки за останнім переписом у нашому місті 87 відсотків етнічних українців.

Ми, львів’яни, претендуємо на якусь вищість, тому що визнаємо Львів за духовну столицю України, намагаємося бути духовними, інтелектуальними, хочемо плекати всі ці риси. У нас дуже давня культура і ментальність щодо культу родини, церкви, побутових моральних принципів. Скажімо, за статистикою у Львові набагато менше розлучень, абортів, кримінальних правопорушень, аніж в інших регіонах України. У тому плані ми “білі і пухнасті”, а з цінностями родини, церкви і моралі ми наближаємося до Європи, і кожен львів’янин б’є себе в груди, що він європеєць. Насправді ці всі риси є дійсно європейськими, але наша “фантастична” корупція зверху донизу та зліва направо зводить ту нашу європейськість на нуль і разом із тим зрівнює нас з іншими регіонами України. Складаючи до купи всі переваги і недоліки, якби у нас не було ще й корупції, то ми були б зовсім недосяжні у плані ідеальності. Колись давно, коли виходила заміж єврейська дівчина, то вона готувала фіш, фаршировану рибу, а цю страву вже потім оцінювали. Полька теж готувала свою страву, а от українська дівчина точно пекла сирник. Стереотип, що львів’яни п’ють постійно каву, виник у радянські часи. До 1939 року у художній літературі чи будь-яких інших виданнях не було особливого пієтету до кави, кавусі, так само як і до пива. Це все стереотипи, які видумали у радянські часи, але їх не можна назвати поганими. На тлі радянської системи, де Львів перебував більше 50 років, пристрасть до кави була показником чогось особливого і європейського. Так само до 1939 року немає згадок про львівське пиво. У нашому місті до того року була приказка, що найкраще пиво чеське, а горілка – львівська. Найкраща була львівська горілка, бо вона вигравала усілякі призи на різних конкурсах, на світових ярмарках, її експортували і в Америку, і в Австралію, і в країни Азії. Одним словом, львівська горілка була суперова, а лікер Бачевського був визнаний найкращим у світі. Але горілчаний бренд не надто личив нашому місту, а от пивний бренд дійсно пасує Львову. Ці легенди відносно нові і штучно створені: пиво, кава і тістечка. Зараз мало львівських пань ходять у капелюшках, але ще у 60-их роках львів’янки ходили у таких капелюшках, де на обличчя насувалася вуаль. Зараз і молоді дівчата носять у місті Лева такий головний убір.

Останні 10-15 років мода на капелюшки повернулася до Львова. У 2014-ому проводив багато екскурсій для молоді зі cходу нашої країни. Люди шаленіють від нашого міста. Львів справляє феноменальні враження на українців з будь-якого регіону: чи то російськомовні гості, чи навіть трохи “ватні”. Що стосується іноземців, то у 70-их роках я був на весіллі, де була родина з Франції. Це було рядове ординарне галицьке весілля, де було 10 видів м’яса, 15 видів салатів, 10 видів пляцків. Одним словом, банальне весілля. Родина з Франції на цьому пересічному весіллі дивувалася, що у них навіть мільйонери таких забав не роблять. У неділю традиційно на столі мають бути варенки, пироги – це святе. Жодний регіон України не має таких абсолютно “бомбезних” застільних, зокрема весільних пісень, як Галичина. Пісня “Вже би’м була їхала” феноменальна! Пригадую, як колись приїхали актори з Москви, такі нормальні росіяни (такі ще теж, на щастя, бувають), подружжя середніх років. Вони дзвонили через телефон додому і розповідали: “У них тут есть такая песня о девушке-невесте, которая благодарит маму, отца, сестру, брата і ворота, і даже соседей”. Вони розповідали про це як про якесь неймовірне явище. Взагалі наші пісні – це традиція сімейних, родинних цінностей, які перейшли у народну творчість.