Обіцянки влади та борги: поліцейська Надія Андрухів зі Львова розповіла з чим зіштовхнулася після теракту

14 липня 2015-го біля дверей двох дільничних пунктів у Львові пролунали вибухи. Поранення отримали дільничні Роман Личакта Надія Андрухів. Романа лікували в Україні, а Надю довелося терміново везти до Ізраїлю у важкому стані. До них приїжджав президент та міністр МВС, обіцяли всіляко сприяти і допомагати. Але… За майже два роки після теракту Наді довелося зіштовхнутися з боргами за обіцяне лікування та відсутністю реабілітації.

Попри малі шанси на видужання, дівчина повернулась до роботи на нову посаду – тепер вона перевіряє дільничних і допомагає їм.

Про теракт, лікування і "реабілітацію" Надя розповіла "Українській правді. Життя".

Близько 10-ї ранку Надя прийшла на роботу. Під дверима її дільничного пункту – пачка виноградно-яблучного соку. В зеленій упаковці.

– Знову накидали. Зараз візьму віник, поприбираю, щоб не сказали, що в мене свинюшник якийсь, – подумала вона. Цього дня мав бути прийом громадян.

Молодь часто тусувалась поблизу її дільниці: пила соки, їла морозиво.

Надя спершу хотіла посунути пачку рукою, але в останній момент передумала і штовхнула злегка ногою.

Можливо, це врятувало їй життя. Пачка посунулась всього на два міліметри. Дівчина почула клацання – через дві-три секунди пролунав вибух.

---

Граната

---

Свідомості Надя не втратила. Впала. Пам’ятає все: і форму клубка диму, і його колір.

Пам'ятає свою розтрощену ногу і думку: "50 на 50. Або виживе нога, або ні". Вже тоді вона була готова до гіршого.

Хотіла викликати собі швидку і колег – щоб повідомити, що сталося.

Але не вдалося: з голови на сенсорний телефон крапала кров, тож дівчина не змогла його розблокувати.

– Який вихід? Тільки кричати, – пригадує.

Почала кликати на допомогу. Підійшов хлопець-медик, який працював інтерном.

Підбігла жінка і одразу в крик: "Ой-ой-ой!".

– Не стогніть, не кричіть, – заспокоювала її поранена Надя. – Спочатку наберіть 102, 103, повідомте, що сталося і назвіть адресу. А потім кричіть, скільки хочете.

– Я людина така: якщо щось сталося, не панікую, а шукаю вихід із ситуації, – пояснює дівчина. – Заплющувати очі не можна – можна не прокинутись. Мама медик, це все давно знаю. Трималася в свідомості, поки інтерн мені джгутами ноги перев’язував, бо кровотеча була.

Медик також перемотав Наді голову. Потім приїхала "швидка".

У "швидкій" дільнична свідомості теж не втрачала. Навіть пам’ятає, як водій кричав "Дайте дорогу!", бо автомобілісти не хотіли пропускати машину "швидкої" з пораненою Надею.

Заснула дівчина аж на операційному столі.

Медики не одну добу боролись за її життя. Осколки посікли все тіло. Один із них влучив у око.

Надя втратила ліву ногу до коліна, нирку і частину кишківника.

---

Через два дні непритомну дівчину у комі терміново відправили до Ізраїлю

---

Знову хірурги, знову боротьба за життя. З коми вона виходила спалахами, чотири рази.

Лікування проходило важко.

– Заплющувала очі – вибух перед очима. Не могла спати, відпочивати. А потрібен був спокій, –пригадує.

Одразу попросила психолога. Сама. В Ізраїлі такими травмами займається психіатр.

Лікар прийшла двічі і сказала, що більше вона Наді не потрібна – дільнична добре справлялась сама.

– Може, комусь і соромно сказати, що ходив до психолога чи психіатра, але це нормально, – каже правоохоронниця. – Ти не є психічнохворий, тобі треба перебороти травму і страх. Мені виписали заспокійливі таблеточки, і все минуло.

Допомогло і те, що російськомовні лікарі приходили до Наді у палату і постійно розпитували, що з нею сталося. Дівчина так часто пригадувала той день, що просто перестала звертати на нього увагу.

Спочатку Надю лікували у державному госпіталі. За хірургічні втручання і за те, що лежала в ортопедії, їй нарахували 80 тисяч доларів. Ліжко і проживання коштували ще 26 тисяч доларів.

Потім дівчину перевели у приватну клініку. Тоді ж Наді повідомили про проблеми з грошима.

Прийшов лікар, який забирав правоохоронницю зі Львова в Ізраїль:

– Можете їхати додому, тут уже вам ніхто нічого робити не буде. Не перевели гроші з українського боку.

До виписки з цієї лікарні залишалось 5 днів.

Постраждала з рідними звернулися до посла. Він пообіцяв все зробити для того, щоб проплата пройшла.

Ті ж обіцянки звучали  від міністра МВС Арсена Авакова. Голова Львівської ОДА Олег Синютка заявляв, що проблем з грошима ніяких немає.

Сайт гаранта  повідомляв, що Надя "за ініціативи президента і за його підтримки лікується в Ізраїлі".

---

Частину витрат за лікування взяв на себе ізраїльський уряд

---

А з української сторони допомогти з фінансуванням мав саме Фонд Петра Порошенка.

Прес-служба повідомляла, що фонд гаранта перерахував 1 млн грн.

Тож коли почались проблеми з грошима, родина Наді телефонувала і президенту:

– Адміністрація президента вже трубки не брала, – каже постраждала. – Навіть Барак (головний лікар клініки "Хорев" у Хайфі) казав: "Як тільки ти вийшла з коми – все. Ніхто нічим не цікавився". Ми в шоці.

В Ізраїлі Надя ще мала перенести операції на кишківнику та нозі: пересадку нерву і схрещення сухожилля на п’ятці, щоб нога трималась.

– Мені потрібна була реабілітація і після неї ще одна операція, але щоб не пройшло більше, ніж три місяці. Час минув.

Тому дівчина досі "тягне" ногу, коли ходить. Немає чутливості.

– Я можу на вулиці в мороз у тапочках стояти і нічого не відчую. А це погано, – каже Надя.

Коли родина почала давати інтерв’ю журналістам, українська сторона переслала ще 26 тисяч доларів, які покрили витрати на проживання і ліжко.

Однак реабілітації в Ізраїлі не було. Взагалі.

Мер Львова Андрій Садовий виділив на реабілітацію Роману 60 тисяч гривень, а Наді – 100.

Кошти перерахували на зарплатну картку, пошкоджену вибухом. Щоб її відновити, потрібно було звертатись у відділення банку в Україні. Звісно, такої можливості в Ізраїлі у дільничної не було.

---

Надя повернулася недолікована додому – до Львова.

---

З протезом і осколками. Усі шматочки гранати не вирізали, бо тоді б довелося "порізати все тіло", каже Надя.

Реабілітації в Україні теж не було.

– Ми залишилися з Романом самі по собі. Нам пропонували від МВС путівки в Моршин водички попити. Але нам не можна такої води. Ми за путівки подякували і відмовились, – пригадує поліцейська.

Приходив хірург-травматолог з поліклініки.

– Оглянув. Але він не знає специфіки роботи з моєю ногою. І можливостей немає, щоб розробляти ногу.

Надя так і залишилась без належного відновлення.

Мама дівчини працює у клінічній лікарні Львівської залізниці. Керівництво пішло Наді назустріч і вже у цій клініці вона пережила ще чотири операції, яких не зробили в Ізраїлі. Також безкоштовно обстежила ногу і пройшла процедури.

За декілька місяців після повернення протез став поліцейській завеликим. Довелось виготовляти новий у приватній львівській клініці – за 45 тисяч гривень.

Надя хотіла їхати на протезування до Ізраїлю, але не змогла:

– Сказали, що ми досі маємо борги за лікування і за невиплату можна потрапити до в’язниці, але коли у вересні 2016 року до мене приїжджали з Ізраїлю волонтери, казали, що борг оплатив ізраїльський уряд.

Увесь цей час ногу Надя розпрацьовувала сама.

– Дуже дратує, коли наді мною сюсюкаються. Буде боліти – то буде боліти. Але краще я сама.

Бавилася не ляльками, а молотками, машинками і паяльниками. Сміється, що змалечку її виховували більше, як хлопчика, а не як дівчинку.

Коли Надя була у першому класі, батьки розлучились. Жила то з мамою, то з татом. Дитину привчили: свої питання і проблеми може вирішити сама.

Дідусь, дядько і більша частина родини Наді – військовослужбовці.

У старших класах школи вона чітко сказала рідним, що хоче стати прикордонницею, але родичі вмовили її вступити на юридичний факультет. Коли Надя його закінчила, твердо сказала рідним, що тепер іде в міліцію, як і хотіла з самого початку. Стала дільничним.

Робота дівчині подобалась, незважаючи на виклики посеред ночі і те, що її днями могло не бути вдома.

– Приносило задоволення спілкування з людьми. Інколи просто просили прийти поговорити, бо стидно заяву писати. Приходила, говорила з чоловіком, дружиною, дитиною.

Навіть люди, що зловживали алкоголем, коли здалека бачили Надю, кричали:

– Надіє Михайлівно, доброго дня! Ви вже на роботі?

– Так, на роботі.

– Всьо, ми вас зрозуміли. Вже йдемо.

Бувало, в підвалі неповнолітні розпивали алкоголь, вживали наркотики. Надя пішла, порозганяла. За це бабця принесла дільничним дві банки варення і одну – помідорів.

– Дякую за чистий під’їзд. Нічого вже з підвалу не пропадає.

– Бабцю, забирайте, нам того не треба!

Інша жінка приходила подякувати за допомогу фразою: "Дякую, що то з нас має бути?"

– Жіночко, ідіть, щоб я вас не бачила, – відповіла Надя. – Мені не треба.

– Та як не треба?– не вгавала мешканка. – От іншим треба.

– А мені ні. Краще, щоб ви до мене не звертались, бо це означатиме, що у вас все добре.

Надя була постійно в русі, постійно кудись бігала.

– Мені не було стидно форму носити, – розповідає правоохоронниця. – Приємно було, коли тобі не кричали в плечі, а віталися і дякували.

Після теракту і самостійної реабілітації 2 лютого 2016 року Надя разом з іншим постраждалим Романом вийшли на роботу.

Їх підвищили. Тепер вони – інспектори відділу дільничних офіцерів поліції головного управління превентивної діяльності – консультують та інспектують інших дільничних.

Робота їм подобається. Надя каже, що задоволена і відділом, і керівництвом.

Та й зарплата краща. До травми – у 2015 році – дівчина отримувала 2800 грн на місяць. По поверненню на роботу після теракту – 4-5 тисяч. Після атестації отримує уже 7-7,5 тисяч.

Щоправда, працює на 5 поверсі. У будівлі ліфту немає.

– Нічого. Розходилася, – усміхається дівчина. – Тепер уже колеги кажуть: "Та ти вже ходиш по тих сходах швидше, ніж ми". Навіть на базар можу вийти. Мама недавно пошкодила руку, я сама їсти варила. Все налагоджується.

---

Залишилось лише закрити питання з житлом

---

Влада обіцяла і Роману, і Наді власні квартири. А видали – службові: на 10 і 11 поверхах у новобудові.

Квартира – "гола коробка". Жодної розводки: ні на електрику, ні на воду. Отут і виручили гроші, які виділив Садовий.

Ліфт запрацює лише тоді, коли усі мешканці завершать ремонти. А коли це буде – невідомо.

До найближчої зупинки – 40 хвилин пішки.

– Я дякую за житло, але вибачте, йти пішки на 11 поверх і 40 хвилин до зупинки – то для моїх ніг занадто. Мама виходила, каже, для здорової людини то важко. Я раз піднялась – на другий день температура 38, бліда, як стіна.

Після того, як деякі ЗМІ поширили новину про те, що Наді і Роману видали квартири на таких високих поверхах без ліфта та ще й службові, дівчині зателефонував заступник голови Нацполіції Олександр Фацевич.

Сказав, що вони не знали про такий інцидент і до Великодня питання приватизації житла потерпілими вирішать.

Тим часом на новій квартирі потихенько триває ремонт, а у Наді з'явилось більше часу на родину, ніж було до теракту:

– Зараз є вихідні, святкові дні. Роман жартує: "О, у нас тепер є вихідні!". Тепер ми маємо час на відпочинок і родину.

На запитання, як Наді вдається так спокійно розповідати про все, що трапилось і не втрачати самоконтроль, поліцейська усміхається. Каже, відколи прокинулась в Ізраїлі – не плакала. Жодного разу. Ні тоді, ні після.

– Всі дивувались, як то так, ноги немає, а вона не плаче, – розповідає дівчина. – Є моменти, що все. Буду кричати, матюкатись, відкину все! А через якийсь час перейде, сяду, подумаю: "Ніхто того не зробить". Встала і пішла.

Дивись ще:

Теракт у Львові: деталі, версії та коментарі свідків

Жінку-міліціонера, постраждалу підчас вибуху у Львові, будуть лікувати в Ізраїлі 

В Ізраїлі поранену під час теракту Надію Андрухів зібрали по шматочках (відео)