Сучасні львівські сурмачі грають щогодини, а на вулиці Галицькій пенсіонер Олег чистить взуття всім охочим. Ці дві стародавні професії розраховані переважно на туристів. Гості міста полюбляють робити "селфі" з залізним сажотрусом, який сидить на димарі в "Домі легенд". Львівський сажотрус Андрій любить гуляти по дахах міста та допомагати людям. Самі ж львів’яни потребують послуг справжнього коминаря.
Ми - обличчя міста
Щогодини з вікна ратуші лунає мелодія Львова. По буднях її можна почути тільки о 12-тій та о 6-тій. Львівський сурмач Іван зі своїм напарником Ярославом працюють тут уже п’ять років: "Ми мали грати на балконі під годинником, але він в аварійному стані. У вісімнадцятому столітті, коли вежа згоріла, загинув сурмач. Мер, коли дізнався про це, вирішив, що ми гратимемо з вікна", – розповідає Іван. Музики працюють у звичайному кабінеті львівської мерії, де по буднях кипить робота, – Ми прийшли, привітались з молодими працівницями, які тут сидять. Вікна відкрили, холоду їм напустили. Відіграли та пішли собі".
Все дитинство Івана пройшло у нотах: "Всі кидають м’яча, хтось з рогатки по курях стріляє, а я сиджу вдома та займаюсь, – чоловік грає на трубі з одинадцяти років. Він згадує, що коли їх призивали у військо, то він пішов грати у військовий оркестр штабу Західного округу. Його однокласника тим часом відправили в Афганістан. Свої перші гроші молодий сурмач заробив у 1974-ому, коли відіграв на хрестинах: "Мені дали 10 карбованців. Тоді це були дуже великі гроші. Раніше бути музикантом було почесно, а зараз…",– сумно зітхає Іван.
Щодня львівські сурмачі зверху споглядають на площу Ринок та верхівки будинків: "Дивимось на євродах, – розповідає Іван та вказує на карниз, який ледве тримається даху, – думаємо, коли та драбина впаде комусь на голову?" – навпроти ратуші на стрісі видніється зігнилий трап.
Чоловік вважає, що його професія буде з роками тільки актуальнішою: "Традицію, яка існувала кілька століть потому, відновили. Ми граємо переважно для туристів. Тому наша справа існуватиме, бо в майбутньому їх кількість більшатиме".
До п’ятої години залишається кілька хвилин. Переді мною вже не львів’янин Іван, а сурмач в червоному костюмі із золотими ґудзиками. На площі Ринок всі люди дивляться вгору. Лунає сурма.
Мешти будуть чистити за будь-якої влади: чи то буде Україна, Польща, або Туреччина
На Галицькій вулиці, недалеко від ратуші, стоїть саморобний трон із пластику, де замість бархатного крісла– пластмасовий стілець. З купою різноманітних щіток в руках сидить сивочолий чоловік п’ятдесяти років, який чистить всім охочим взуття.
"Щоб чистити взуття, треба не мати комплексів, вміти спілкуватися та любити людей. Я цьому вчився все життя, – розповідає Олег, – До мене приходять клієнти з різними поняттями в голові. Та в першу чергу треба не боятися людей. Варто довіряти Богові, а не людині".
До чистильника взуття з п’ятнадцятирічним стажем підходить турист Ахмет:
- Сколько?
- Сто гривень, – хоча мені Олег казав п’ятдесят.
" Гарно було б для моєї професії ще й англійську знати. Адже зараз мої клієнти – переважно туристи, бо там війна, а тут просто скрутно з грошима. Українці мали стабільність у 2003-2004-му. Тоді був ажіотаж, за мною бігали. Гривня стабільною була, а сьогодні українці не знають, на чому й сидять", –жаліється чоловік та натирає до блиску чоботи турка Ахмета.
Олег не вважає свою професію тією, що вмирає: "Коли починав чистити взуття, то біля мене продавали книжки і казали "Книжки будуть читати, а взуття чистити не будуть". Проте вийшло все навпаки. Мешти будуть чистити завжди за будь-якої влади: чи то буде Україна, Польща, або Туреччина".
Я люблю скинути гирю в димохід та бачу Львів, який ніхто не бачить
"Комусь подобається на комп’ютері працювати, хтось себе бачить футболістом, а я люблю скинути гирю в димохід та вичистити сажу, – розповідає львівський сажотрус Андрій. Він працює на вулиці Сербській в ЛКП "Старий Львів". Чоловік перевіряє та лагодить димові та вентиляційні канали в оселях львів’ян, – Маєш людську проблему, яку ти в силах вирішити. А клієнтові приємно, а головне – безпечно знаходитися у власному домі", – пояснює сенс своєї професії коминар.
За три роки Андрій всього один раз залазив у димохід: "Проте бажано туди не лазити, бо це дуже небезпечно. – застерігає сажотрус. Він закінчив Львівський обласний центр та має третій професійний розряд. – Я завжди на дахах. Бачу Львів, який ніхто не бачить. Це мені в роботі подобається найбільше".
Андрій зазначає, що сажотрус не може бути лінивим, бо від його лінощів залежить безпека мешканців: "На перший погляд проблема може здатись тобі незначною, подумаєш, що тяга в димарі є. Проте все одно треба йди на горище, скидати гирю (щоб розбити сажу, що зібралась в димарі), а якщо не маєш – йти за нею. Ця робота дуже відповідальна. – Не всі мешканці бажають впускати сажотрусів в свої домівки. Часто чоловікові доводиться пояснювати, що це, перш за все їхня безпека. – Серед літніх людей є такі, в яких дійсно все добре, але все одно вони тебе змусять йди та перевіряти. Молодь важче йде на контакт.
Як і в сімнадцятому столітті, сьогодні сажотруси – затребувані. Не думаю, що через десять-двадцять років зникнуть вентиляційні канали. У майбутньому ситуація не дуже зміниться. Проте хотілось би, що зарплатня за цю нелегку працю була відповідною", – роздуми про професійні перспективи коминаря перебиває дзвінок. Андрій йде працювати.
Джерело: www.hromadske.lviv.ua
Львів у новинах:
Свято Пампуха, фестиваль вертепів та "Червено вино": святкуємо Різдво на Західній Україні
Бюджетний Львів за 3 дні: як подивитись місто і не витратити купу грошей
"Гарячий" грудень у Львові: Скрябін, 5`nizza, Jazz Bez та багато іншого