Ліхтарники, мірошники, кати: які професії Львова вже стали історією
Плинність часу – явище неминуче, навіть для такого старовинного, історичного міста як наш Львів. Сучасність несе зміни та нові потреби. Тому, аби йти в ногу з часом, треба навчитись їх задовольняти. Разом із технічним прогресом у світі щодня виникають нові професії, вони витісняють, замінюють давніші, і ті потроху зникають…
У Львові досі працюють сажотруси, але їх залишилося мало. Із винаходом електрики зникла потреба у роботі ліхтарника і мірошника, листоношу нині здебільшого замінює електронна пошта, водовоза – водогони. Обов’язки львівського ката, а саме виконання вироку суду, нині виконують органи пенітенціарної служби. У Львові вже не майструють капелюшків, не виготовляють воску, не чистять взуття на кожному розі та й мандрівні музики вже не ті…
Допоможіть журналістам Vgorode.ua виконувати свою роботу. Підтримайте фінансово >>> ❤Професії, що “трансформувались”
Зі слів Ілька Лемка, відомого дослідника історії нашого міста, письменника та публіциста, у Львові важко говорити про повне зникнення певних професій. Із плином часу вони трансформувались чи просто змінили назву. Ось зараз у Львові є начальник обласної міліції, а колись його називали інстигатором. Назва змінилась, проте функції він виконує ті ж самі.
“Серед професій, які нині на межі вимирання, перш за все, поштарі, чи то пак, листоноші. Новітні технології, зокрема електронна пошта, давно вже замінили телеграми і листівки. Телеграф, як такий, не існує. Люди перестали надсилати своїм рідним та близьким листівки із привітаннями до свят, колись це було дуже поширено, їх колекціонували”, – каже Ілько Лемко.
Якщо поринати глибше в історію, можна простежити, як змінювалось місто, а разом із ним і сфера діяльності львів’ян. Зараз не так багато містян знають, що колись у самісінькому центрі міста протікала річка – Полтва, а на ній працювали люди. Зокрема, колись на львівській річці було 20 водяних млинів, де мірошники виготовляли борошно. “Професія мірошника у Львові також зникла. Коли Полтва була відкрита, це давало змогу встановлювати водяні млини. Річка протікала територією від сучасного пам’ятника Грушевському до Оперного театру. Саме на цьому досить маленькому відрізку діяли аж 20 млинів. Там із зерна виготовляли борошно ще з XIV століття. Професія мірошника була дуже поважною, та й заробляли вони добре”, – каже Ілько Лемко.
Відійшли у минуле ліхтарники, які запалювали ліхтарі
Хоча колись води Полтви вільно протікали середмістям, не можна казати, що у Львові були поширені типові професії, які пов’язані із водоймами. Із слів Ілька Лемка, річка не була судноплавною, та й свідчень про те, що там водилась риба теж немає. Тому сумнівно, що колись у середмісті ходили галери чи масово рибалили. Серед професій, які відійшли в минуле, є й ліхтарники. Раніше вони допомагали освітлювати львівські вулиці, запалювали ліхтарі. Зараз у цьому вже немає потреби, бо маємо електрику.
Фото з сайту varosh.com.ua
“Раніше місто освітлювали сальні світильники. Вони були дуже незручні, розбризкували жир, що потрапляв ліхтарникам на одяг. У 1858 році у Львові вперше в Україні ввели газове освітлення вулиць, це було справжньою революцією. Ліхтарник із жердиною ходив вулицями, відкривав віконечка ліхтарів, відкручував вентиль, звідти виходив газ і ліхтар спалахував світлом. Останні газові ліхтарі у Львові запалювали на площі Ринок на початку 60-х років, потім їх замінили на електричні. А ось у парку Костюшка газові ліхтарі прослужили найдовше – аж до середини 60-х років”, – розповідає Ілько Лемко.
Також у “зоні ризику” професія водовоза. Раніше вони забезпечували водою львів’ян, хоча й водогони у місті теж були. Взагалі водогони родом ще з античних часів. Звісно, не можна говорити, що ця професія нині зникла, адже по Львову досі їздять фургончики, якими доставляють питну воду.
Але здебільшого містяни користуються тою, що тече з крана. Перший же львівський водогін згадується в 1407 році. В кінці 90-х років, під час розкопок у місті знайшли водогін, що безперервно працював 600 років.
Ремісничі фахи “вимерли” першими
Історик і львовознавець Ігор Лильо стверджує, що нині чимало професій вже відійшли в минуле. Ось, зокрема, раніше у Львові мало не на кожному кроці можна було почистити взуття.
“Така чистка взуття посеред вулиці була дуже поширена. Сидів дядько, мав все необхідне і за символічну плату робив мешти львів’ян чистішими. Зараз цю справу у місті намагається відновити один чоловік, його інколи можна побачити на вулиці Галицькій”, – каже Ігор Лильо.
З його слів, також у Львові колись була надзвичайно цікава школа капелюшників та майстерня капелюхів на пл. Ринок. Тепер же у Львові продають привезені звідкілясь готові головні убори. Ігор Лильо каже, що дізнавався, де можна виготовити на замовлення класичний капелюх. Виявляється, найближче до Львова така фабрика є в Хусті, аж на Закарпатті.
Фото з вікіпедії
Тепер немає шорників, які виготовляли все для запрягання коней
Зникли також професії, які були пов’язані з виробництвом збруї для коней. “Тепер у місті немає шорників – ремісників, які виготовляли все для запрягання коней: упряжок, сідел. Так сталось, бо коней у Львові вже не так багато, вони перестали слугувати “транспортом”. Зникли й ті, що раніше займались ремонтом карет – немає що ремонтувати”, – ділиться Ігор Лильо.Як розповідає історик, колись у місті була ціла ієрархія перекупок. Не можна казати, що ця професія зникла повністю. Теперішні перекупки не мають такого “корпоративного” об’єднання, як це було раніше. Ось до прикладу, були такі, які торгували лише білим хлібом чи лише чорним, так само між собою розподіляли й інші товари. “Зникла професія точильника ножів. Колись вони стояли просто на вулицях і люди ходили до них щоб заточити свої ножі, зараз для цього є різні пристосування”, – каже львовознавець Ігор Лильо.
Серед фахів, які зникли, також є мандрівні музиканти, адже сама суть цього заняття змінилась. Люди їздять із концертами Україною і закордонням, але мандрівними музикантами їх вже не назвеш, це вже інша індустрія. “Також у Львові раніше був цікавий цех, який називався “білильня”. Він тримав монополію на вибілювання тканини. Також була ще одна професія, яка зараз не має ремісничого характеру.
У Львові досі працюють сажотруси, але їх залишилося мало
Йдеться про виробників і продавців воску. Виробництво воску контролювало місто. На нього ставили спеціальну печатку, а за спробу підробити – карали смертною карою! Тоді його підробляли, досипаючи мелений горох. Цей цех зник, коли у Львові з’явилась електрика і газ. Свічки залишились радше елементом декору”, – мовить Ігор Лильо.
Нині на межі зникнення ще одна типова львівська професія – сажотрус. Їх у місті катастрофічно мало. “Я знайомий із двома сажотрусами, можу сказати, що вони дуже непогано заробляють, як на львівські та й українські умови. Львів – старе місто, для сажотрусів тут є робота. Часом ці люди не встигають бігати від одного об’єкта до іншого. Молодь у сажотруси не йде, а дарма, доброго сажотруса нині важко знайти. У Львові їх менше десяти”, – підсумовує Ігор Лильо.
Найекзотичніша львівська професія – кат
Сучасні представники пенітенціарної служби, які здійснюють вирок суду, є ніким іншим, як спадкоємцями… катів! Раніше цю роботу у Львові виконували саме вони. Кат втілював у дію вирок, що виносили правопорушнику на суді. Щоправда, сьогодні злочинцям не відрубують руку, вухо чи ніс, а тримають під вартою.
“Кат виконував так звані “покарання на тілі”. Була ціла система вироків: за звітництво (виказування, – авт.) – відрубували вухо, за фальшування документів чи крадіжку – руку. Смертних покарань у Львові було аж сім видів: відрубування голови, повішання, саджання на палю, спалювання, здирання трьох пасів шкіри. А найбільш жорстокою була смерть від ламання колін. Це покарання застосовували, коли хтось, наприклад, пограбував чи підпалив монастир чи церкву” – каже Ілько Лемко.
Фото з сайту vk.com
З його слів, кати не були бідними людьми. За кожну із робіт, що виконували – отримували чітко визначену оплату. Найбільше платили за “покарання на тілі”. За це можна було отримати більше ніж за здійснення смертної кари тому, що така робота вимагала більших професійних навичок.
Зокрема, за спорудження місця для спалення злочинця і за потрібні для цього дрова, кат отримував 9 грошів, це дуже непоганий заробіток. За тілесні покарання – від 20 до 40 грошів. Крім того, кат наглядав за чистотою у місті, за це йому теж доплачували. “Жив він у Катівській вежі біля міського Арсеналу, там і проводив тортури. Перед виконанням кари молився в костелі Святого духа. Для цього кат мав спеціально відведене місце. У своїй молитві промовляв: “Бог бачить, що я перед Богом не винен, виконую це, щоб не поширювалось зло у світі”, – зазначає Ілько Лемко.
З його слів, до професії ката містяни ставились із презирством, острахом, проте й повагою. Катами здебільшого ставали люди з інших міст. Ця професія передавалась спадково. Тому тонкощам катівського ремесла батько навчав сина. Але у Львові був випадок, коли для підвищення кваліфікації львівського ката викликали його “колегу” і з Чехії.
“За інцест одного шляхтича засудили до здирання трьох пасів шкіри. Кат робив це не кваліфіковано, бо такі покарання були рідкісні, не встиг “набити руку”. Навіть ласі до таких видовищ люди порозбігались із площі, таке це було жахливе видовище. Тому магістрат постановив, що треба запросити на допомогу іншого ката – з Праги, аби підівчив львівського”, – розповідає Ілько Лемко.
Зі слів львовознавця, останні кати “працювали” у Львові до кінця ХVІІI ст. Проте в Європі факти покарання через відрубування голови злочинцю були і в ХІХ ст. Як каже Ілько Лемко, професія ката – це передусім виконання смертної кари. В Україні її ліквідували мораторієм лише у 1997 році. До цього людей вбивали – пострілом у голову ззаду, без особливих попереджень. Тому кати, як такі, були у нас ще зовсім нещодавно.
За матеріалами lvivpost.net.
Львів у новинах:
"Шедевр інженерної думки": як львів'яни їздять в маршрутках (ФОТО)
У Львові відбулася святкова хода до Дня матері у вишиванках (фото)
Viber
Telegram
Messenger
Facebook
Google +
