Історія казино Львова: як починалося азартне життя міста

Історія казино Львова: як починалося азартне життя міста

Фото: joinfo.ua

Гра близька людській природі. Азарт розпалював чимало пристрастей у давніх містах Європи та, мабуть, й решти світу. І у Львові спершу все починалось як забавка, розвага – кидали кості, грали на горіхи чи щиглі. Згодом популярними стали картярські ігри, чомусь вважалось, що у них грають “люди обмежені, не здатні до підтримання світської розмови”. 

Та з картами люди рятувались від нудьги і відволікались від непривабливої дійсності. Натомість елітності і навіть неабиякого естетичного пафосу надавали місту казино. Вони ж бо, як виявляється, були не лише осередками гральних пристрастей, а й місцями для дискусій, відпочинку та гуртування еліти. 


Історія львівської гри

Археологічні розкопки свідчать про те, що гра в кості у Львові була поширена у ХІ-ХІІ століттях, дослідники знайшли чимало костей, багато з них були шулерськими. Та ця гра не належала до благородних, популярною вона була серед солдат та міських низів.  

Картярство поширилось у місті у XVI столітті. Історики кажуть, що до нас ця розвага прийшла з Близького Сходу через Європу. Наприкінці ХVІІІ століття гра в карти належала до типових розваг львів’ян. Поширилися мода на цвіка, віст й екзотичного квіндека, який вимагав п’яти гравців. Завоювали популярність також італійський тришак, французький мар’яж і німецький дружбарт. У часи Августа ІІІ (1733-1763) з’я­вився фараон – гра, що невдовзі здобула собі величезну кількість прихильників.

Гра у карти була розвагою не лише для вельмож. “Залежно від рівня соціального та майнового стану, рівня освіти та інтелектуального розвитку, мешканці давнього Львова вибирали для себе різні картярські ігри. У ХVІІ столітті найбільш поширеними були пікет, хапанка та купець. Останні, прості як двері, були місцевим винаходом. Згодом з’явилися турма, паша, прем’єр, тиньк, панцероля, флюс, зелянд, грішфорт”, – розповідає історик Андрій Козицький. 

Екскурсовод та львово­знавець Ілько Лемко розповів, на що ж грали спочатку. “Себастіян Кленович пише, що шанувальники карт спершу грали на щиглі, горіхи, а потім і на гроші”, – каже він. А коли карти затягували гравців настільки, що ті вже й рахувати забували, що виграли, що програли, і не могли розрахува­тись, то віддавали за борг честь. 

“Якось один чоловік програв у карти, борг не міг віддати вчасно, тож він змусив свою дружину проїхатись голою в трамваї. Це абсолютно реальні речі. Якщо не міг віддати боргу, то мав інші варіанти усе залагодити”, – додає історик.  

Тож найпопулярнішою азартною грою у Львові були кості. Їх кидали з прадавніх часів. А карти, кажуть львовознавці, приходять до нас пізніше, ймовірно ці ігри навіяні французькою модою, у них грали здебільшого аристократи.

Згодом у пошуках азарту львів’яни йшли на іподром, робили там великі ставки. А ще було, що затяті картярі ставали палкими шанувальниками більярду. Кажуть львовознавці, що у цю гру чи не найбільше полюбляли грати студенти. 

Історик Ігор Лильо розповів, що “у післярадянський час розвинулась гра у наперстки”.


“З дурнем – карти, з мудрим – жарти”

У кожному львівському товаристві були ті, що  мали картярський борг – він вважався боргом честі. Стати багачем можна було лише за один вечір. 

Неодмінним атрибутом гри в карти були масивні канделябри, якими, як твердить приказка, били по голові викритих шахраїв. Львівські картярі замовляли для ігор елегантні столики. У фондах Львівської картинної галереї зберігається сім картярських столиків різних типів з колекції Підгорецького замку. 

“В Олеському замку є дуже цікавий стіл для азартних ігор – він трикутний, на кутах можна було поставити  свічки, а ще були кишені для фішок або грошей. Для азартних ігор виготовляли спеціальні меблі. Наприклад, більярдні столи робились із мармуровими плитами. Один такий стіл стояв у Пороховій вежі, він  був дуже давній, згодом його в Карпати вивезли на одну з баз, – каже “Пошті” відомий львовознавець Петро Радковець. – Власниками касино були люди небідні, адже власник такого закладу виграє завжди. В азартні ігри грали як чоловіки, так і жінки. Половина гравців, а може і більше, були військовими”.

Для когось азарт став способом збагатитися, для когось – збанкрутувати. Відомі факти, коли за картярський борг віддавали цілі кам’яниці, маєтки, села. Гра переростала у прокляття. Відтак уряд намагався заборонити азартні ігри. 1 травня 1784 року за підписом цісаря Йосифа ІІ та міністра Колловрата видано указ, яким заборонялися азартні ігри. Також накладалися покарання на гравців та будинки, що давали їм притулок. Штраф за порушення складав 300 флоринів. 

“Для тих, хто доносив про місця, де грають в азартні ігри, встановлювали винагороду”, – розповідає історик та львовознавець Ігор Лильо. Донощик, який повідомляв про таємне зібрання аматорів азарту, отримував третину стягнутої суми – 100 флоринів. Крім того, уряд обіцяв зберігати імена донощиків у таємниці. Та на заборони не дуже зважали, азартники збиралися потай у приватних будинках. 

Та азартні ігри у Львові забороняли уже не вперше. “Першу згадку про заборону гри у кості наводить у своїй праці “Потрійний Львів” Бартоломей Зіморович під 1460 роком. Він твердить, що у місті тоді заборонили грати у кості на великі чи малі гроші під загрозою штрафу для обох гравців і конфіскацією виграшу. Якби у когось у шинку такі ігри відбулися тричі, він втрачав право шинкування. На жаль, оригінал документа, на котрий посилається Зіморович, у пізніші часи був втрачений. В оригіналі текст мав би звучати ось так: “Також пани радні ухвалили, що ніхто не повинен грати в кості в місті за жоден зиск, ані малий, ані великий. А ті, що грають, і хто виграє, і хто втрачає, повинні дати одну гривну з тим зиском, що виграється, а хто програє, повинен дати одну гривну за штраф, а хто тричі буде оштрафований, у того необхідно відняти право пропінації, щоб не міг більше шинкувати”, – йдеться у роботі львовознавця Юрія Охріменка “Львів чи Рулетенбурґ?”. 

У Львові полюбляли грати й у кегельбан. Львовознавець та екскурсовод Ілько Лемко розповів, що цісар Йосиф ІІ, коли був у Львові у 1780-ому році, то грав у кегельбан у якійсь корчмі на Замарстинові. “Там був такий фурор, всі були такі здивовані, що сам цісар туди прийшов, тож коли він поїхав, власник тієї корчми кулю, яку кидав австрієць, посрібнив і залишив для нащадків. Куди вона поділася нині не відомо”, – каже він. 


Слони львівського азарту

Наприкінці XIX століття випробувати свою фортуну у Львові справді було де. Проходячи нині ж повз будівлі міських казино чи, як кажуть львовознавці, касино, мало хто й здогадується, що трохи більше ста років тому тут крутили рулетку і кидали кості, а ще читали газети, дискутували і танцювали на балах заможні європейці та відомі українці. 

Нині у будівлі, що на вул. Шевченка, 13 – обласна бібліотека. Та чи знали ви, що спершу у будинку було Міське касино? Спорудили його  у 1874-1876 роках. Радянська влада азарту не приймала, у свій час зробила тут будинок політосвіти. Та до приходу східних варварів у міському касино влаштовували бали та забави. А в будні “ходили на газети” львівські інтелігенти. До читальні та до кабінету для гри у шахи чи карти мали доступ лише чоловіки. До того ж, вони мали бути членами касинового клубу. Натомість лекції, літературні вечори, концерти чи вистави аматорських театрів були відкриті для широкої публіки. У 1880 р. в касино приймали цісаря Франца Йосифа І, інформує центр міської історії Центрально-Східної Європи. В будівлі були бібліотека, читальні, курильні кімнати, дві бальні зали, гральні кімнати, буфети й кухня. 


Будинок на проспекті Шевченка, 13 – нині приміщення Львівської обласної універсальної наукової бібліотеки (колись Міське казино) 
фото: photo-lviv.in.ua 

У літературі зустрічається твердження, що саме в цьому будинку влітку 1941 р. був заснований Літературно-мистецький клуб (голова М. Голубець, заст. – В. Блавацький, В. Пачовський), у якому побували У. Самчук, О. Те­ліга, О. Ольжич та інші відомі письменники, відбулася перша прилюдна дискусія про ставлення ОУН до німців. 

“У Міському касино часто бували бали, так би мовити, для трудової інтелігенції – медиків, політехніків. У довоєнній львівській газеті якось трапився мені анекдот. “Знаєш, донечко, – каже мама. – Твоя сукня дуже відкрита. Для балу медиків годиться, але для балу політехніків – то занадто”, – пише львово­знавець Юрій Охріменко у своїй статті “Львів чи Рулетенбурґ?”.

Неабияку славу мало у Львові й офіцерське касино, що було на вулиці Фредра. Його атмосферу описав Іван Франко у своїй повісті “Для домашнього огнища”.  “Принесли вино, і ціле товариство подалося до реставраційного салону. Шум, гамір, сміх, брязкіт склянок заповнив увесь салон. Почалися тости, зразу поважні, а потім юмористичні, далі почали співати пісень, грати на фортеп’яно”, – йдеться у творі. 

А ще у центрі Львова було розкішне “Казино де Парі”. Нині мало хто й здогадується про буремну історію Львівського академічного театру імені Леся Курбаса. 

А на початку ХХ століття тут, у театрі-вар’єте “Казино де Парі” (Casino de Paris), на концерти та рев’ю збиралася вишукана львівська богема. 

На двох поверхах ка­м’я­ниці був ресторан Францішка Мошковіча з театром-вар’єте “Казино де Парі” (Мошковіч за якийсь час став королем львівських, а потім й варшавських рестораторів). 

Основою “Казино де Парі” був овальний зал із лоджіями, глибиною понад одинадцять метрів та більше шести метрів заввишки, що нагадував подвір’я рицарського замку. Стелю та стіни прикрасив орнаментальний живопис Зиґмунда Балька, а балкони – гротескні барельєфи Францішека Томаша Берната. Його ж авторству належать скульптури та маскарони на фасаді будинку. У листопаді 1914 адвокат Йонаш Вайс відкрив у “Казино де Парі” театр-водевіль. Глядачам надовго запам’яталися дві сатиричні кабаре-вистави: “Воєнні маріонетки” (Marionetki wojenne) та “Мирні маріонетки” (Marionetki po­kojowe).


Глядацький зал театру-вар’єте “Казино де Парі”, 1910-1914 (колись Міське казино) 
фото: lvivcenter.org 

У 1911-1918 роках тут діяв кінотеатр Мельхіора Майблюма, одного з найвідоміших львівських кіновласників. Верхні поверхи будинку займав готель “Бельведер”. У міжвоєнний період “Казино де Парі” змінило вар’єте “Багателя”, під цією є назвою воно діяло в часи німецької окупації Львова. Після Другої світової війни, наприкінці 1940-х років, на початку 1950-х років, у будинку функціонував Палац піонерів. З кінця 1987 року приміщення віддане в оренду театру імені Леся Курбаса.

Також азартну славу має і Львівський будинок вчених, що на вулиці Листопадового Чину, 6. Будівлю споруджувала фірма  “Фельнер і Гельмер” у 1897-1898 роках за проектом віденських архітекторів. Імпозантний вигляд фасадів будинку витримано у стилі псевдобароко (необароко). З 1918 до 1939 року Львівський будинок вчених функціонував як Національне аристократичне, шляхетське, дворянське, графське, народне казино. 

Інтер’єри цього будинку часто використовувалися для зйомок відомих фільмів. Зокрема, саме тут було знято сцену з фільму “Д’Артаньян і три мушкетери”, де Д’Артаньян по сходах піднімався до кардинала для гри в шахи.

Із 1948 року тут діє Львівський будинок вчених, із яким пов’язано немало подій наукового, громадсько-політичного і творчого життя Львова, області та України.


Запеклі гравці

Львовознавці розповідають, що у Львові притулками львівських картярів були оселі Понінських, Шумлянських, Коритовських і навіть королівські покої на площі Ринок, де жив у той час письменник Казимир Жевуський. Після повстання Костюшка особливою популярністю користувався картярський салон у будинку Туркула. 

Його господар оповідав гостям кумедну історію, що трапилася під час гри з його кузеном Тадеушем, добре вихованим акуратним чоловіком. Якось кузенові випало грати у віст із партнером, від якого страшенно смерділо. Хоча запах був нестерпний, Тадеуш намагався на це не звертати уваги, бо якраз вигравав. Урешті, не витерпівши, він змушений був кинути карти на стіл і визнати свою поразку. Дядько оповідав, що після того випадку молодий елегант більше не приходив на картярські ігри. Про це пишуть Андрій Козицький та Степан Білостоцький у своїй книзі “Кримінальний світ старого Львова”.

Запеклий картяр князь Понінський мав окрему спеціальну касу, до якої збирав гроші, виграні в карти, і з якої ж оплачував свої програші. Хоча у 1795 році “чорна каса” сягнула – 94 000 флоринів, князь не припиняв гри, заповзявшись довести й до 100 тисяч. Та фортуна відвернулась від нього, і Понінський виїхав зі Львова заледве з 20 тисячами. 

Двадцятишестилітній Ян Дуклян Охотський згадував у своєму щоденнику про те, як упродовж місяця, прожитого у Львові, завдяки виграшам у карти купив карету з парою добрих англійських коней, коня для їзди верхи, добре вмебльоване помешкання та найняв трьох слуг. 

Одного разу граф Юзеф Каліновський упродовж ночі виграв у молодого ще тоді графа Скарбека, майбутнього фундатора міського театру, кілька земельних маєтків. Зціпивши зуби Скарбек віддав програне, але, як говорили, ніколи більше не брав карти до рук. 

Користуючись ажіотажем відомий картяр Валіцький створив у Львові групу шахраїв, котрі, ведучи нечесну гру, обдурювали довірливих партнерів. Одного разу членові цієї злочинної асоціації Каспару Любомирському вдалося за вечір виграти 40 000 флоринів.

Особливо запеклі картярські баталії відбувалися у Львові на час щорічних зимових контрактів, на які з’їжджалася спрагла гострих відчуттів заможна публіка. На час тривання контрактів до Львова спеціально пограти в карти приїжджали ксьондз Сєраковський, віленський єпископ Масальський, шляхтичі Мйончинський та Хадзькевич. Їх та подібних до них авантюристів увіковічнив у “Польському Теофрасті” Казимир Жевуський, що й сам був не проти перекинутися в карти.

Відомим любителем гри в преферанс був військовий комендант Львова генерал Вільгельм Гаммерштейн, який, за оповідями, мусів відірватися від партії, щоб наглядати за обстрілом Львова у листопаді 1848 року.    

Визнаним майстром гри в преферанс був Станіслав Людкевич. Ті, що знали його особисто, розповідали, що був тільки один спосіб перемогти Сяся в картах. Коли під час партії хтось із присутніх починав фальшиво наспівувати якусь мелодію, видатний композитор починав дратуватися. Спочатку Людкевич робив зауваження, але коли той, не реагуючи, продовжував тягнути своє, метр втрачав контроль над собою, дуже нервував і помилявся у картах. Близькі і знайомі знали про цю слабкість маестро, а тому часто зумисно вокально допомагали собі в грі. 


Поштівка зі зображенням “Шляхетського касино”. Початок XX сторіччя
фото: photo-lviv.in.ua

Останнім із львівської когорти гравців у карти був мандрівник  і геолог Еміль Дуніковський. Працюючи на початку ХХ століття за контрактом у Мексиці, він зумів знати там нафтові родовища й збагатитися. Дуніковський приїхав до Львова казково багатою людиною, але постійно граючи на гроші, невдовзі все втратив. Помер мільйонер-невдаха у злиднях. Його син, що пережив спочатку раптове збагачення, а згодом, так і не дочекавшись багатомільйонного спадку, – болючу втрату маєтку, не витримав ударів долі й зійшов із розуму. Бідний хлопець уявив себе середньовічним алхіміком і пробував знайти філософський камінь, щоб повернути втрачену батьком фортуну.    

Галицька ощадна каса збанкрутувала через те, що її управитель був азартним чоловіком. Аби повернути борги, гроші він брав навіть у банку, але повернути кошти на місце не зміг, бо програвся.  Це був скандал, внаслідок якого він покінчив життя самогубством, – розповідає Петро Радковець. 

Джерело: lvivpost.netphoto-lviv.in.ua

Читайте також: 

Невідомий Львів: історія фонтанів на площі Ринок

Городяни розповіли про цікаві місця у Львові, які мало хто знає

Десять дивовижних під’їздів, які "сховалися" у львівських будинках