Сажотруси та сурмачі: які стародавні професії збереглися у Львові

Сажотруси та сурмачі: які стародавні професії збереглися у Львові

фото з сайту www.hromadske.lviv.ua

Сучасні львівські сурмачі  грають щогодини, а на вулиці Галицькій пенсіонер Олег чистить взуття всім охочим. Ці дві стародавні професії розраховані переважно на туристів.  Гості міста полюбляють робити "селфі" з залізним сажотрусом, який сидить на димарі в "Домі легенд". Львівський сажотрус Андрій любить гуляти по дахах міста та допомагати людям. Самі ж львів’яни потребують послуг справжнього коминаря.


Ми - обличчя міста

                                   

Щогодини з вікна ратуші лунає мелодія Львова. По буднях її можна почути тільки о 12-тій та о 6-тій. Львівський сурмач Іван зі своїм напарником Ярославом працюють тут уже п’ять років: "Ми мали грати на балконі під годинником, але він в аварійному стані. У вісімнадцятому столітті, коли вежа згоріла, загинув сурмач. Мер, коли дізнався про це, вирішив, що ми гратимемо з вікна", – розповідає  Іван. Музики працюють у звичайному кабінеті львівської мерії, де по буднях кипить робота, – Ми прийшли, привітались з молодими працівницями, які тут сидять. Вікна відкрили, холоду їм напустили. Відіграли та пішли собі".

Все дитинство Івана пройшло у нотах: "Всі кидають м’яча, хтось з рогатки по курях стріляє, а я сиджу вдома та займаюсь, – чоловік грає на трубі з одинадцяти років. Він згадує, що коли їх призивали у військо, то він пішов грати у військовий оркестр штабу Західного округу.  Його однокласника тим часом відправили в Афганістан. Свої перші гроші молодий сурмач заробив у 1974-ому, коли відіграв на хрестинах: "Мені дали 10 карбованців. Тоді це були дуже великі гроші. Раніше бути музикантом було почесно, а зараз…",– сумно зітхає Іван.

Щодня львівські сурмачі зверху споглядають на площу Ринок та верхівки будинків: "Дивимось на євродах, – розповідає Іван та вказує на карниз, який ледве тримається даху, – думаємо, коли та драбина впаде комусь на голову?" – навпроти ратуші на стрісі видніється зігнилий трап.

Чоловік вважає, що його професія буде з роками тільки актуальнішою: "Традицію, яка існувала кілька століть потому, відновили. Ми граємо переважно для туристів. Тому наша справа існуватиме, бо в майбутньому їх кількість більшатиме".

До п’ятої години залишається кілька хвилин. Переді мною вже не львів’янин Іван, а сурмач в червоному костюмі із золотими ґудзиками. На площі Ринок всі люди дивляться вгору. Лунає сурма.


Мешти будуть чистити за будь-якої влади:  чи то буде Україна, Польща, або Туреччина

На Галицькій вулиці, недалеко від ратуші, стоїть саморобний  трон  із пластику, де замість бархатного крісла– пластмасовий стілець. З купою різноманітних щіток в руках сидить сивочолий чоловік п’ятдесяти років, який чистить всім охочим взуття.

"Щоб чистити взуття, треба не мати  комплексів, вміти спілкуватися та любити людей. Я цьому вчився все життя,  – розповідає Олег, – До мене приходять клієнти з різними поняттями в голові. Та в першу чергу треба не боятися людей.  Варто довіряти Богові, а не людині".

До чистильника взуття з п’ятнадцятирічним стажем підходить турист Ахмет:

- Сколько?

- Сто гривень, – хоча мені Олег казав п’ятдесят.

" Гарно було б для моєї професії ще й англійську знати. Адже зараз мої клієнти – переважно туристи, бо там війна, а тут просто скрутно з грошима. Українці мали стабільність у 2003-2004-му. Тоді був ажіотаж, за мною бігали. Гривня стабільною була, а сьогодні українці не знають, на чому й сидять", –жаліється чоловік та натирає до блиску чоботи турка Ахмета.

Олег не  вважає свою професію тією, що вмирає: "Коли починав чистити взуття, то біля мене продавали книжки і казали  "Книжки будуть читати, а взуття чистити не будуть".  Проте вийшло все навпаки. Мешти будуть чистити завжди  за будь-якої влади:  чи то буде Україна, Польща, або Туреччина". 


Я люблю скинути гирю в димохід та бачу Львів, який ніхто не бачить

"Комусь подобається на комп’ютері працювати, хтось себе бачить футболістом, а я люблю скинути гирю в димохід та вичистити сажу, –  розповідає львівський сажотрус Андрій. Він працює на вулиці Сербській в ЛКП "Старий Львів".  Чоловік перевіряє та лагодить димові та вентиляційні канали в оселях львів’ян,  – Маєш людську проблему, яку ти в силах вирішити. А клієнтові приємно, а головне – безпечно знаходитися у власному домі", –  пояснює сенс своєї професії коминар.

За три роки Андрій всього один раз залазив у димохід: "Проте бажано туди не лазити, бо це дуже небезпечно. –  застерігає сажотрус. Він закінчив Львівський обласний центр та має третій професійний розряд. – Я завжди на дахах. Бачу Львів, який ніхто не бачить. Це мені в роботі подобається найбільше".

Андрій зазначає, що сажотрус не може бути лінивим, бо від його лінощів залежить безпека мешканців: "На перший погляд проблема може здатись тобі незначною, подумаєш, що тяга в димарі є. Проте все одно треба йди на горище, скидати гирю (щоб розбити сажу, що зібралась в димарі), а якщо не маєш – йти за нею. Ця робота дуже відповідальна. –  Не всі мешканці бажають впускати сажотрусів в свої домівки. Часто чоловікові доводиться пояснювати, що це, перш за все їхня безпека. – Серед літніх людей є такі, в яких дійсно все добре, але все одно вони тебе змусять йди та перевіряти. Молодь важче йде на контакт. 

Як і в сімнадцятому столітті, сьогодні сажотруси – затребувані. Не думаю, що через десять-двадцять років зникнуть вентиляційні канали. У майбутньому ситуація не дуже зміниться. Проте хотілось би, що зарплатня за цю нелегку працю була відповідною", – роздуми про професійні перспективи коминаря перебиває дзвінок. Андрій йде працювати.

Джерело: www.hromadske.lviv.ua

Львів у новинах:

Свято Пампуха, фестиваль вертепів та "Червено вино": святкуємо Різдво на Західній Україні

Бюджетний Львів за 3 дні: як подивитись місто і не витратити купу грошей

"Гарячий" грудень у Львові: Скрябін, 5`nizza, Jazz Bez та багато іншого